Війна

Від оборони Рубіжного до пекла під Бахмутом. Історія нацгвардійки Христини «Кудрявої» з Франківська

Google+PinterestLinkedInTumblr

Історія цієї війни складається не лише з перемог української армії, деокупації великих міст та цілих областей, а й також із важких оборонних операцій. Найвідомішою з них стала битва за Маріуполь. Найменш розказаною, певно, оборона Рубіжного.

Усі ключові міста українського сходу – Маріуполь, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, а нині Бахмут – були свого часу або є найгарячішими ділянками фронту. Не покладаючи рук і снарядів, російська армія намагається стерти ці міста з лиця землі. Українська армія тримає оборону, допоки це є можливо, і відходить у разі загрози оточення, пише УП.

Одним із підрозділів, що боронив частину цих міст, є 4-а бригада швидкого реагування Національної гвардії України, зокрема військова частина 3018 (Гостомель). Більше відома як елітна частина НГУ, створена за стандартами НАТО.

На початку грудня неподалік від Бахмута УП зустріла військовослужбовицю в/ч 3018 Христину «Кудряву» й вирішила розпитати її про оборону Луганщини та Донеччини.

У 2014 Христину не взяли на війну зі словами «Ти ж дівчина». Але у 2022, після трьох років служби в рідному Івано-Франківську та академії НГУ в Харкові, їй відмовити не змогли.

Нині у свої 29 років Христина є заступницею командира мінометної батареї, має звання старшої лейтенантки НГУ.  Далі її пряма мова.

«Бійся загадувати бажання»

Майже весь 2021 рік у нас пройшов на полігонах і міжнародних навчаннях. У канадійських військових ми вчилися НАТівській системі прийняття рішень, оцінці обстановки – і все це нам потім дуже допомогло в Лисичанську. Я з гордістю можу сказати, що на базі нашого штабу в Лисичанську гуртувалися всі інші.

Ми тоді, на жаль, зазнали дуже великих втрат пораненими, й нам додавали сили (інші підрозділи – УП), але планування й основна інформація була за нами.

Ми постійно готувалися до того, що буде війна, розумієте? Ми не охороняли громадський порядок, не конвоювали ув’язнених (як це роблять інші частини Нацгвардії – УП). Ми несли охорону аеропорту Антонова і готувалися до бойових дій. Ми заточувалися під специфіку боїв у місті, мене це дуже захоплювало.

Закінчуючи академію, я розуміла, що хочу саме в бойову частину Нацгвардії. Це був мій пріоритет. І коли сказали, що таких посад немає, я сильно засмутилася. Але потім їх таки знайшли! Правда, мені треба було трохи піднатиснути – десь більше себе проявити, але все вдалося.

Читайте також: Троянда з Бахмута. Або як військові перетворюють уламки війни в ефектні вироби

І от на початку лютого 2022 я з групою поїхала на розвідку в Станицю Луганську. Їхала і картала себе за те, що мчу в «теплу АТОшечку», де отримаю статус учасника бойових дій, коли війни як такої вже нема. А мої ж друзі з 2014-го у добробатах воювали!

Але от ми приїжджаємо в Станицю Луганську, і тут перший обстріл “Градами”, другий обстріл “Градами” – люди метушаться, ніби відбувається щось незвичне.17 лютого прилетіло в дитячий садочок поблизу Станиці – з цього, мабуть, і почалася історія з повномасштабним вторгненням.

Я питаю в усіх навколо – що не так? Вони мені: раніше обстріл «Градом» був рідкістю, чимось, що викликало шок. А тут вони вже місяць ховалися у підвали та бліндажі від цих обстрілів. У 20-х числах лютого вже всі розуміли, що наближається щось складне.

Тому до кордонів підтягувалися резерви, у повітрі працювало багато коптерів – йшла масова розвідка ситуації на лінії фронту. Біля Станиці, до речі, також тече Сіверський Донець – ця річка нас ніби переслідує (посміхається).

Безпосередньо в ніч з 23 на 24 лютого я сиділа і слухала перехоплення. В один момент почула, що з російського боку починається артпідготовка; хоча вони часто проводили такі «радіоігри», але мені щось було неспокійно. Я бужу розвідника і кажу: «Вставай, там артпідготовка», а він мені: «Відстань, я сплю».

Але я підняла кіпіш і всіх побудила – так і почалося наше повномасштабне вторгнення.

Зранку 24 лютого ми виїхали зустрічати нашу колону, яка зі Львівщини їхала в напрямку Луганська. Сіли на цивільну машину одного з наших офіцерів, низьку-низеньку, а там такі поля, що навіть повнопривідні грузли. Проїжджаємо Щастя, а його обстрілюють повним ходом… тоді я вперше подумала, що треба, напевно, мамі написати, бо не факт, що я звідти виїду.

Дякувати Богу, ми вибралися. Правда, сіли на пузо прямо перед нашою колоною, яку зустрічали . Щастя, городи, болота – усе пройшли, а перед колоною сіли (посміхається).

Так у Станиці почалася наша війна.

Пізніше у складі підрозділу на Трьохізбенці (селище біля Щастя – УП) ми зазнали великих втрат – там цілу роту нашу розбили. І хлопці вже виходили через ліси, без амуніції. Велика частина повернулася, але частина потрапила в полон.

Тоді нас перекинули на Сєвєродонецьк, з нього – на Рубіжне, потім знов на Сєвєродонецьк.

«Бійся загадувати бажання, вони мають властивість збуватися» – це була історія про мене. Після початку повномасштабного вторгнення хлопці в мене питали: «Ну, і як тобі «тепла АТОшечка»?». Уже не було відчуття залученості до великих історичних подій. Було відчуття дуже великої відповідальності.

«З Рубіжним історія була така: або відходимо, або лишаємося там на віки вічні”

У березні ми зайшли в Рубіжне на Луганщині. Оборона цього міста була історією про міські бої, до яких, нагадаю, ми готувалися весь 2021-ий. Тому наші суміжники із ЗСУ, які були заточені під бої в полях, казали: «Якщо на напрямку є хтось з 3018, то можна бути спокійним».

Тобто Рубіжне для нас було складним, але ми розуміли, що на нас може чекати.

Російська артилерія там так працювала… Те, що вони викидали за день, ми могли собі дозволити в тиждень. І там не було прицільної стрільби – вони просто стирали квадрат за квадратом. Є орієнтовна ціль – квадрат стирається, він розноситься з танків, артилерії різних калібрів.

Читайте: Дві прикарпатки з подругами у Нью-Йорку організували «Штаб Бандери» і допомагають ЗСУ

Я от зараз дивлюся новини з тієї сторони, то там нічого не відновлюється – ні води, ні газу, абсолютно нічого. Це прикра історія, але як у Рубіжному, так і в Сєвєродонецьку були люди, які чекали (Росію – УП). Коли йшли бої на вулицях, перестрілки, мирні просто ходили з дітьми по дорозі. Не ховалися, не бігли, не пробували впасти.

Десь у квітні росіяни прорвали один з наших флангів, зайшли в місто, і почалися міські бої. Вони були безперестанні. От ці десять місяців війни, вони для мене пролетіли. А в Рубіжному тягнувся кожен день.

Крім нас, там ще стояли 79-а, 81-а, на Кремінній – ніби 24-та. І коли ми «закінчувалися», то оборона трималася їхніми силами. Хоча ми залишалися «мозком» тієї оборони.

У Рубіжному росіяни мали велику перевагу в артилерії та людях, тому з часом нам довелося виходити. Історія була така: або відходимо, або лишаємося там на віки вічні. І вихід насправді був дуже важкий.

Хтось хоче повернутися в Рубіжне, щоб воно знову стало українським, а хтось взагалі не хоче за нього згадувати, бо там стільки життів і здоров’я покладено. Чого хочу я? Повернутися, але не в піхоті (злегка посміхається).

От коли ми штурмували, забирали назад Лиман – це була історія про перемогу. Усі в ейфорії говорили: «От ми так і в Рубіжне повернемося!». Але коли ми стояли в самому Рубіжному, то це ж була історія про оборону, а вона далеко не така веселкова.

Читайте: Працювали на замінованих полях, чули обстріли. Коломийські енергетики два тижні відновлювали мережі на Миколаївщині (ФОТО)

«Поки йшли бої в Сєвєрі, у Лисичанську мали підготувати 10-метрову бетонну стіну»

У кінці квітня – на початку травня ми вийшли з Рубіжного й одразу зайшли в Сєвєродонецьк. Спочатку тримали оборону на «Азоті» (одне з найбільших хімічних підприємств у Європі – УП), а потім нас перекинули на населені пункти праворуч – Мєтьолкіно і так далі.

Сєвєродонецьк для мене вже був трохи спокійнішою історією, бо, по-перше, ми вже не були в епіцентрі всього «двіжу». По-друге, на відміну від Рубіжного, він став медійною історією – туди стягнули купу сил і засобів.

А в Рубіжному мені здавалося, що це боротьба суто тих, хто там був. Мене насправді тригерить, що воно не набуло такого розголосу. Хоча там була та ж історія, що в Сєвєрі: цистерни з азотом, які, вибухаючи, складали два квартали, як картонні будинки. У хлопців були страшні отруєння, обпалені дихальні шляхи…

З Сєвєра ми вийшли на Лисичанськ, де була дуже слабка лінія оборони. Не знаю, не беруся оцінювати, хто її не підготував, але ми Рубіжне два місяці тримали нащо? Щоб була можливість зміцнити лінію оборони в інших містах, щоб вони не втрапили в таку історію, як Рубіжне та Сєвєродонецьк.

Я собі думала: поки йдуть бої в Сєвєрі, то в Лисичанську мають підготувати бетонну стіну, метрів 10 заввишки. Коли я її не побачила, то дуже засмутилася, і не тільки я. Окопи в Лисичанську почали копати перед відходом із самого Лисичанська!

А ще там було до біса дітей. У мене це місто асоціюється з дітьми, які бігають по вулиці прямо під обстрілами.

Я до останнього не думала, що ми звідти будемо відходити. Але в підсумку: немає лінії оборони – треба або відступати, або оточення. Там же була дорога на Бахмут, по якій могли нас відрізати.

Після Лисичанська було Зайцеве (село біля окупованої з 2014 року Горлівки – УП). І це вже були не міські бої, це були поля.

Те Зайцеве ж нікому взагалі не було цікаве – воно розташоване в низині, тому туди ніхто не «йшов». Ми там взагалі полтавське ТРО міняли. Але посунулася лінія фронту, і почався масовий штурм позицій.

Нас насправді не було так багато, щоб ту лінію витримати. Нам дали посилення, але росіяни однаково прорвали фланги. Це село також не вдалося втримати через брак артилерії. Одного нашого хлопця там буквально засипало під роботою арти: його викопали із землі тільки на наступний день – живий, але, на жаль, без кінцівки.

Після міста ні наша піхота, ні «Свобода» не були готові до таких боїв. І більше, мабуть, морально не готові, ніж фізично.

А зараз у нас теж поля – після вдалої операції на Лимані, Яровій, Новоселівці (у вересні 2022 – УП) нас перекинули на Бахмутський напрямок.

Бахмут насправді складний. Після Рубіжного, Сєвєродонецька, Лисичанська, де противник просто “стирався об нас”, наловчився – тепер він хоче обійти місто й створити оперативне оточення. Він прагне вийти на трасу Бахмут – Часів Яр, у Часовому Яру вже створена наша друга лінія оборони.

«Група Вагнера» публічно заявила, що вона тут не здаватиметься, щоб показати керівництву Росії, що приватні компанії воюють краще за регулярну російську армію. Хоча, як на мене, це більше історія про кількість.

Для нас Бахмут – це частково історія про дорогу на Костянтинівку, на Краматорськ, але більше про те, щоб затримати ворога, створити умови, у яких би він втрачав свою боєздатність, штурмовий потенціал.

Хоча, по правді кажучи, стоячи тут, ми також втрачаємо свою боєздатність. Багато наших кадрових військових, на жаль, полягло в цих боях. А підготувати нових – задача непроста.

На цьому напрямку я низько вклоняюся нашій піхоті, бо їм доводиться нести службу в нелюдських умовах. Вони постійно застуджені, переморожені. Їм дуже складно, але бажання позбутися нечисті на нашій землі переважує.

 «Перемога не буде святковою»

У Рубіжному я майже не спала, не їла, бо в мене постійно було відчуття, що я роблю недостатньо. У мене була своя специфічна задача, і я думала, що без сну та їжі робитиму її краще. Хоча насправді: два-три дні такого режиму, і ти вже падаєш з ніг.

Потім прийшов командир, приніс рафаелки – не знаю, де він їх узяв, і сказав: «Христино Іванівно, треба їсти». Я відповіла, що ні, не треба, віднесіть хлопцям у піхоту. А він: «Христино Іванівно, є можливість спати – спіть, є можливість їсти – їжте, завтра такої можливості не буде».

От це єдине, що мене тут «накриває» – відчуття, що я роблю недостатньо.

Коли тяжко, то ніхто не забороняє поплакати. Але я плачу рідко, два рази таке було: коли друга взяли в полон, і коли сестра написала лист до Святого Миколая від імені України. Я дуже розчулилася, сиділа і ревіла

Яким я бачу завершення війни? Я дуже хочу, щоб «кацапія» розпалася на кілька самодостатніх країн, які зможуть співіснувати незалежно та демократично. Зі своїми проблемами, зі своїми «тарганами», але хай розбираються з ними самостійно.

Я ж наразі планую далі будувати свою військову кар’єру. Я розумію, заради чого були ці 8 років навчань, підготовки. Кадрові військові – це люди, які під час вторгнення показують, що країна може дати по зубах. Що з нашими сусідами потрібна потужна армія. І я бачу в цьому свою участь.

Історія з анексією Криму у 2014 році показала наші слабкі сторони – тепер ми розуміємо, куди нам рухатися і що «закривати». Я прекрасно розумію, що коли війна закінчиться, коли ми переможемо, деякі моменти щодо армії почнуть згортатися. Але я сподіваюся, що ми не забудемо, для чого це було і якою ціною.

Також я розумію, що колись війна закінчиться, і треба буде жити в парадигмі, де ти не супергерой. І це нормально.

Коли я перший раз (після початку повномасштабного вторгнення – УП) їхала в Київ, я думала: і як я дивитимуся на цивільних, які живуть мирним життям, а ми там вмираємо? А потім вирішила, що все ж ми для того і є в армії, щоб десь було мирне життя, щоб люди могли ним жити. Ці люди не вибирали для себе такої кар’єри, на відміну від мене.

Я боюся загадувати щось на майбутнє. Навіть не так: я не загадую навіть на завтра. Перемога для мене – не щось близьке. Це світло в кінці тунелю, а ми біжимо забіг на довгу дистанцію. І в цьому забігові треба берегти сили і розраховувати свої ресурси.

Я бачу, яких втрат ми зазнаємо, і наскільки тяжко нам дається перемога. Я прекрасно розумію, що вона не буде святковою.

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.