«Вдома на мене чекають троє маленьких діточок, і я маю законну можливість в будь-який момент піти з армії. Але я нікуди не піду звідси, поки останній московит не покине нашу українську землю!» – каже Johnny, боєць 102 бригади ТрО.
Коли почалася війна – згадує Johnny – спочатку вагався йти чи не йти в армію- жінка була у роддомі на останньому місяці вагітності третьою дитиною. Удвох з дружиною сіли, поговорили та прийняли рішення – іти. Дружина не стала мене відмовляти, а, навпаки, підтримала психологічно та морально, сказала, що справиться з дітьми. Як тільки жінка народила дитину – слава Богу, все пройшло чудово -, і виписалась з роддому – на наступний же день, 12 березня, я пішов до Надвірнянської ТрО.
Віктор з позивним Johnny, 32 роки, родом з Надвірнянщини – зараз молодший сержант, командир кулеметного відділення одного з підрозділів бригади.
До війни займався будівельними роботами по області, працював сам на себе.
В розкоші ми з сім’єю не жили. Я – звичайний робітник, будівельник, заробляв на хліб руками. Того, що заробляв – вистачало на їжу, на одяг, на комуналку, на інші базові потреби, на автомобіль. Іноді дозволяв собі з’їздити з сім’єю на море, хоча не кожен рік. Іноді – в гори на лижах покататись.
Я пішов на війну за ідею, за своїм покликанням. У мене троє неповнолітніх дітей, я хочу, щоб вони жили в безпеці, щоб ворог не дійшов до Франківщини, і взагалі не просунувся глибше на нашу територію. Ми повинні зупинити його тут, де ми зараз – каже Johnny.
З перших же днів війни Johnny рвався на схід.
Він розумів, що тут, на Прикарпатті, нема сенсу сидіти та «охороняти асфальт» – потрібно іти зупиняти ворога якнайближче до кордонів. Каже, що він три рази збирався їхати з хлопцями, але його групу розвертали назад. Після Великодня нарешті настав той момент, коли він з товаришами сів на потяг і поїхав в Дніпропетровську область, потім – в Донецьку, далі – в Запорізьку. Його підрозділ 7 разів міняв місце дислокації.
Хоча ворога він ненавидить за те, що той руйнує наші міста та села, знищує все живе на своєму шляху, вбиває цивільних людей, проте каже, що не можна недооцінювати та зневажати його.
Нам розказують, що там воюють якісь чмобіки, зеки, наркомани, які не вміють воювати і ні на що не здатні – це все неправда. Там воює дуже сильна армія, там воюють солдати, і ми повинні їх поважати як воїнів, як супротивників. Поважати і готуватись до найгіршого сценарію. Хоча як людей я їх повністю зневажаю і взагалі не вважаю за людей – люди того не роблять, що вони тут натворили.
Johnny каже, що наразі у них сформована штурмова група, яка посилено тренується. Навчання відбуваються по декілька разів на тиждень. Люди, котрі не в наряді, мають можливість потренуватись, постріляти, вивчити щось нове, відпрацювати певні прийоми, вдосконалити навики. Хлопці дуже позитивно це сприймають, бо хочуть скоріше перемогти ворога, закінчити цю війну і повернутись додому до рідних, до дітей.
Раніше це було проблемою – не вистачало боєприпасів, ми економили. Але зараз їх стало більше і вистачає на навчання. Крім того, іноді нас спонсорує і ворог – ми недавно «віджали» у них трохи боєкомплектів і маєм чим постріляти.
Читайте: Ворог не такий страшний, як дехто його малює — командир роти з 102 бригади ТРО
Багато з цих людей, що тренуються – уже брали участь в боях. Був час, коли ворог пішов у наступ, каже Johnny, і ми змушені були залишити наші позиції. Але потім ми пішли у контрнаступ і вибили ворога з них.
Про колектив, з яким служить – лише позитивні відгуки.
Вони – справжні бойові побратими, справжні друзі. І, хоча, за рік життя вони встигли трохи понабридати один одному – без цього ніяк не обійтись. Вони всі розуміють, що робити щось, іти в наступ потрібно не на гарячу голову, а з холодним математичним розрахунком, адже війна – це в першу чергу математика і розрахунок сил та можливостей – тільки так вони зможуть завдати ворогу поразки, повернутись додому живими та здоровими, де їх чекають рідні.
Насамкінець Johnny додає, що після війни хоче надалі служити в армії:
Мені сподобалось служити, я планую залишитись. Офіцером бути не хочу – в мене освіти нема вищої, та й паперові робота – то не моє. Хочу бути сержантом, працювати з людьми, можливо, тренувати та навчати молоде поповнення, передавати свій бойовий досвід іншим, щоб вони стали воїнами і наводили жах на потенційного ворога одним своїм виглядом».
Читайте: Як бійці 102 бригади ТрО відпрацьовують тактичні навчання (ВІДЕО)
Вдома мене з нетерпінням чекають рідні, моїй дитинці вже рік і три місяці – вона вже бігає. А я пам’ятаю, як ще зовсім недавно, перед самим від’їздом, забирав її з роддому– це було наче вчора. Дуже хочу їх побачити та обійняти!
Слава Україні! Героям слава! Ми переможемо!»
