Слово «хоспіс» асоціюється зі смертю та сумом. Але центр паліативної допомоги – це місце, де триває життя.
А завдання лікарів та медперсоналу – зробити його якомога комфортнішим і довшим, пише “Репортер“.
Робота не для всіх
Івано-Франківський обласний центр паліативної допомоги (хоспіс) розташований поруч з церквою на Майзлях. Приміщення не дуже велике, три поверхи. Одразу при вході вдаряє запах ліків і затхлості, як буває у лікарнях, але на верхніх поверхах цього вже не чути. Проблема з вентиляцією в спеку, пояснює головна лікарка закладу Ірина Слугоцька.
Загалом тут 16 палат, розрахованих на 30 пацієнтів. Нині їх 32 хворих, тож доклали ще два ліжка. Є палати на одного, на двох і на трьох пацієнтів. Кімнати невеликі, але світлі.
В одній із палат лежить жінка у коматозному стані, у іншій чоловіка годує медпрацівниця – якраз час вечері. Більшість хворих – старші 60, але є й молодші. У кімнаті з трьома пацієнтами пані Галина приймає вітання, у неї сьогодні день народження – 59 років. З нагоди свята жінка одягнена в гарну білу блузку.
Дім один на всіх. Як живеться підопічним франківського геріатричного пансіонату (ФОТО)
Медсестра Розалія Шевчук у хоспісі з 2002, до того 25 років працювала в онкодиспансері. Жінка щиро посміхається, хворі її, напевно, люблять.
«Людині потрібне добре слово, кожному мусиш приділити увагу, – каже пані Розалія. – От, одна жінка завжди бідкається «Боже-Боже», а я й заспіваю «Ой, Боже-Боже, чому смутний день». А в іншу палату підеш, розкажеш щось, піднімеш настрій. Звичайно, працювати важко, не у всіх виходить. Але я йду на роботу із задоволенням, бо люблю людей».
Розповідає, що день у хворих починається десь о сьомій. Усіх переодягають, миють, розчісують. Роботи багато, бо на одну медсестру припадає 15 пацієнтів.
На другому поверсі – диванчики та вазони. У коридорі висять картини на релігійну тематику. Ірина Слугоцька розповідає, що це іменинниця пані Галина малює.
Піднімаємося на третій поверх сучасним ліфтом, достатньо великим, щоб можна було перевезти лежачого хворого. Простора кімната залита яскравим післяобіднім світлом. Тут капличка і зимовий сад: багато вазонів, ікон, плетені диванчики та крісла.
Спочатку онкохворі
Паліативна допомога – це догляд за невиліковно хворим. В основному онко, а також хронічні прогресуючі хвороби: серцева, печінкова, ниркова та дихальна недостатність високих ступенів, діабет з ускладненнями, хвороби нервової системи.
Цей заклад у Франківську – єдиний для міста й області. Перебуває на балансі обласного бюджету, хоч місто теж допомагає. Але місця на всіх хворих не вистачає.
«У першу чергу приймаємо онкохворих, за встановленим діагнозом, – розповідає Ірина Слугоцька. – А потім вже інші невиліковні захворювання. Також при прийомі врахуємо особливі обставини: наприклад, бабуся невиліковно хвора, а внучка вагітна, чи нема де жити, чи діти виїхали, не можуть доглядати… Але черга є, а зараз – навіть серед онкохворих. Але найважливіше – бажання хворого. Ми робили обласне опитування, яке показало, що 80 % хочуть лікуватися вдома. Тому треба, щоб розвивалася виїзна служба паліативної допомоги й у районах була хоч одна бригада».
Зараз виїзна служба є у Франківську, місто безкоштовно надало приміщення, а обладнання купили за кошти, зібрані благодійною виставою «Оскар і Рожева Пані» від франківського драмтеатру.
Переважно хворі перебувають у хоспісі місяць-два. Але є й такі, що по пів року, а то й рік. Це переважно постінсультні хворі, або з розсіяним склерозом. Всупереч загальній думці, не всі пацієнти у хоспісі помирають: деяким стає краще, тож їх переводять до інших закладів або відпускають додому.
«Треба розвивати медсестринські служби, паліативні відділення при лікарнях, особливо у Франківську. Ми вже говорили це меру, він погодився, – каже Ірина Слугоцька. – Крім того, дуже потрібна співпраця із соціальними службами. Бо, наприклад, у нас є пацієнт, якому стало краще, нема потреби тримати далі. Але йому просто нікуди йти – рідних практично немає».
Загалом пацієнти перебувають у хоспісі безкоштовно. Але рідним тих, хто живе тут довго, пропонують заплатити благодійні внески: скільки хто може, і не примусово. Бувають періоди, коли закладу бракує коштів на ліки й харчування, тоді йдуть до влади. Також допомагає співпраця, наприклад, із хоспісом німецького міста Мюнстер. Вони надають гуманітарну допомогу – якраз тепер прийшов другий транш функціональних ліжок, а також у листопаді організують навчання паліативній допомозі від викладачів з експертної групи Всесвітньої організації охорони здоров’я.
Додати життя до ваших днів
Духовна підтримка для хворих хоспісу важлива так само, як і фізична. З цим допомагає капелан Ярослав Рохман.
«З хоспісом асоціюють хвороби, смерть. Але одна з наших цілей – показати, що хоспіс – це життя, тому ми намагаємося його наповнити пацієнтам, – розповідає отець Ярослав. – Один із наших лозунгів: «Ми не можемо додати днів до вашого життя, але ми можемо додати життя до ваших днів».
Ярослав Рохман працює не лише з хворими та їхніми рідними, а й з медперсоналом, бо така емоційно важка робота вимагає підтримки. Для медпрацівників влаштовують спільні духовні поїздки двічі на рік. А для хворих у час Великого посту проводить співану Хресну дорогу, разом з музикантами.
«З особистого досвіду знаю, що коли хтось з цих людей стає твоїм приятелем, ти довіряєш йому свої особисті думки, а потім приходиш наступного разу і його вже немає – це як обірвана нитка, – каже отець Ярослав. – І така нитка не одна, їх стає більше, і це важко. Тому намагаємося допомагати духовно. Важко уявити, щоб людина вийшла з каплиці й кричала. Медпрацівник виходить зі служби умиротворений, лагідний та передає це пацієнтам. Тому паліативна сфера – це сфера любові».
Капелан розповідає, що у нього теж бувають миті, коли стає важко, але він знає, що наступного дня все знову буде добре. Тому намагається приділяти кожному пацієнту достатньо уваги.
«Пацієнт відчує, якщо ти поспішаєш і думаєш про щось інше, – говорить Ярослав Рохман. – Саме тому я маю знайти час сісти біля нього, щоб мої очі були на рівні з його, призвичаїтись до його хвороби. Головне – бути не вчителем, а учнем, вислухати, не боятися незручних запитань. Та й просто взяти людину за руку, щоб вона розуміла, що біля неї хтось є».
Важливий зв’язок
За словами керівниці хоспісу, закладу було б важко без волонтерів. У той час, коли медсестри розриваються між стількома пацієнтами, інколи не вистачає часу з ними просто поговорити. У цьому допомагають хлопці й дівчата з організації «Просвіта душі й тіла», яку заснувала волонтерка Катерина Масляк. Всього в ній 100 членів, але активних і постійних десь 60-70. Крім хоспісу, допомагають в обласній і дитячій лікарнях.
«Ми волонтеримо вже третій рік. Але зараз хочемо змінити систему, щоб один волонтер був прив’язаний до одного хворого. Бо ми не встигаємо з усіма: кожен пацієнт хоче уваги», – говорить Катерина Масляк.
Вона навчалась і волонтерила в Канаді. Каже, за кордоном зовсім інше ставлення: волонтерів наймають через співбесіду, без волонтерства не приймуть в університет на медика чи юриста. А ще на рівні з молоддю в Канаді волонтерять пенсіонери. До того ж, за кордоном не бояться теми смерті та не уникають її в розмові з дітьми, як у нас.
Рейтинг “Тостера”. Як кияни перевіряли Франківськ на доступність
Волонтерство затягує, каже Катерина, бо завжди прив’язуєшся до хворих, вони стають друзями. Щоправда, від того ще важче, коли все закінчується трагічно.
«У одного пацієнта був син Сашко, який його ніколи не навідував, – розповідає Катерина. – І був волонтер теж на ім’я Сашко, у якого батько давно помер. Пацієнт сприймав цього волонтера як свого сина, і навпаки. Коли пацієнт помер, волонтер перестав приходити, йому було важко».
