Уявляю собі, як вони можуть тепер бути розчаровані. Може, навіть обурені, може, навіть у відчаї. Бо переважна більшість любовно вибраних затишних місцин для побудови родинного дому, в якому можна буде спокійно покохатися, народити, висидіти і вигодувати цьогорічних дітей – для когось перших, для когось чергових, а для когось останніх, – виявилися розташованими у цілком непристосованих шумних і небезпечних місцях.
Кілька місяців тому, коли більшість птахів і пташок взялися за облаштування умов для здійснення своєї життєвої місії, місто було тихим і безлюдним, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Поодинокі люди з’являлися на вулицях вже посеред пташиного дня – десь біля десятої. Їх справді було дуже мало. Зі свого балкону, з якого у безлистяну пору можна бачити всі пів кілометра головної вулиці, у будь-яку годину між десятою і п’ятою я налічував трьох-чотирьох осіб. І ці люди були якимись тихими, здавалося, що навіть намагалися бути непомітними. Важливо, що зовсім не з’являлися підлітки, які хоч-не-хоч мусять бути ворохобними. І важливо, що біля жодного закладу ніхто не збирався групками. Групками взагалі ніхто ніде не збирався.
Читайте також: Тарас Прохасько: І жест був словом
Тож вулиці були позбавлені того неуникного базового шумового фону, який є накладанням шурхотіння тисяч ніг, курток, дихань і промовлених слів. До того ж чомусь о п’ятій по обіді встановлювалася стихійна комендантська година. Незважаючи на теплі вечори і безліч лавок у скверах, у середмісті вже нікого не залишалося. Тому у птахів, які щойно повернулися і не застали цього року чогось іншого, склалася ілюзія, що нарешті це місто стало дружнім до життя. Стало природно тихо і ніщо не мерехтіло перед очима, змушуючи безустанно ними рухати. Не перешкоджали навіть чисельні коти, які, користуючись нагодою того самого втихомирення, почали виходити з брам і внутрішніх подвір’їв будинків на площечки і у скверики.
У середмісті вперше за кілька десятиліть вранці не давали спати весняні співочі птахи. І не тільки в неділю.
Від безлюддя натомість потерпали вуличні пси і голуби. Псам було, мабуть, не те, що голодно, але самотньо. Деякі з них вечорами іноді приставали до когось із людей, супроводжували їх якийсь відрізок шляху, заки не виходили із меж своєї умовної території, і навіть гавкали і кидалися на випадкових зустрічних, всіляко показуючи, що вони йдуть з кимось близьким і будуть того когось захищати від усього злого.
Читайте: Тарас Прохасько: Сервус!
Натомість голуби шаліли від обурення. У тих місцях, де вони звикли отримувати якийсь допоміжний пайок, нікого не було. Не було навіть випадкових кришок від з’їджених гамбургерів і паніні. Голуби перебралися до великих смітників.
А у очищеному від цих летючих щурів просторі масово оселилися припутні, великі лісові голуби. Їхня лагідна експансія стала найважливішою подією цієї весни. І центральною темою обговорення в часі коротких інтелектуальних бесід на стоячи. Що стало причиною їхнього приходу – обдумували непересічні міські уми. В минулі роки їх було лише кілька пар. А тепер здається, що лісові голуби зробили гнізда на кожному другому дереві у середмісті. Чи це дійсно через карантин, чи просто у їхньому підміському Чорному лісі стало значно гірше…
В кожному разі ця весна була прекрасною. Живою і гамірною завдяки усім їм. Мені її буде бракувати. Може через те, що кожного дня був у пташиному і деревному товаристві, тепер маю аж якийсь жаль, що все це так швидко закінчилося. Якраз тоді, коли інтимні стосунки з містом стали звичними. А що вже казати про припутнів, котрі так сильно лоханулися з нерухомістю.
