Світле Христове Воскресіння Донбас не обійшло. Незважаючи на страх, люди йшли у храми, святили паски, молилися. Як святкували Великдень, розповідають самі донеччани.
Цар-паска з Ростова
«Я прокинулася раненько, аби зібрати кошик, і все прислухалася, чи не чути пострілів, – каже Олександра (прізвища просила не називати). – Чесно кажучи, боялася йти до церкви, але виглянула у вікно, дивлюся, бабусі йдуть такі нарядні, трохи заспокоїлася».
Жінка з нетерпінням чекала Великодня. Каже, будь-яке свято допомагає хоча б трохи забути про війну.
«Я з такою радістю йшла купувати фарби для яєць, а потім їх розмальовувала, пекла паски, – розповідає вона. – Так чекала Великодня, як і Нового року, бо дуже хочеться відволіктись від цього жаху».
Кошик зібрала як і минулого року, в магазинах, каже, все є, тому не довелося від чогось відмовлятися.
Олександра з чоловіком передивилися «перекличку» в соцмережі, чи ніде не стріляють, ніби все тихо, і пішли до церкви. Біля храму простояли хвилин 15, не більше. Олександра каже, людей багато не було, священик швиденько посвятив пасочки, і всі розійшлися. Військових біля храму не було. От тільки всю дорогу Олександра йшла з однією думкою – аби не почали стріляти.
«Я раз потрапила під обстріл на автостанції, якраз в автобусі, так перелякалася, що тепер взагалі виходжу на вулицю з острахом», – зізнається жінка.
Потім подружжя пішло у парк Щербакова. Там ДНРівці влаштували гучне гуляння.
«З Ростова привезли величезну сирну Цар-паску, усім роздавали, ми спостерігали здалеку – я дуже боялася провокацій», – каже жінка.
Хрестяться частіше
За цим гулянням спостерігав Ігор Козловський. Та це було не просто з цікавості. Це його робота. Козловський – відомий вчений і громадський діяч, історик, президент Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних духовних стосунків і то ще не весь перелік його посад. Тож, озброївшись фотоапаратом, він вирішив бути свідком цього дійства.
«У парку було близько 10 тисяч людей, – каже Ігор. – Багато людей щиро раділи, інші намагалися щосили проштовхнутися до паски, аби отримати хоч малесенький шматок, та більшість було тих, кому все одно, де і з ким святкувати».
На фотоапарат люди реагували не дуже привітно, особливо військові. Каже, навіть доводилося непомітно тікати, та все обійшлося.
Вчений дотримується проукраїнської позиції, тому, говорить, радості у цей день було мало.
«З одного боку, я розумію, Господь у Писанні казав: «Завжди радійте», апостол Павло про це пише, але це інша радість, аніж світська, це розуміння глобальних питань, – говорить Козловський. – Але мені сумно, що люди радіють і не розуміють, що це трагедія їх буття».
Ігор Козловський вже 40 років спостерігає, як змінюється релігійне середовище у ті чи інші часи, і каже, що вже не вперше бачить, як під час кризових ситуацій люди стають більш релігійними, але більшість – лише ззовні.
Люди бояться тиші
Лариса завжди з подругою на Великдень йдуть у Свято-Преображенський кафедральний собор, що в центрі Донецька. Та цього року пішла у храм поблизу дому. Подруга виїхала з Донецька. Тепер за компанію – сусідки.
«Нас зібралося людей з десять, з одними домовилися, а інші якраз в той час з під’їзду виходили», – розповідає Лариса.
То була шоста ранку. Усі гарно вбрані, кошики – повні.
«Назустріч нам йшли двоє військових, сказали «Христос Воскрес!», ми відповіли та й пішли собі, – розповідає жінка. – Звісно, вони були з автоматами, але ми вже на ті автомати дивимося як на барсетки».
Людей біля храму було море, хоча, Лариса каже, що напередодні свята Пушиліні Захарченко попереджали донеччан, аби не йшли до церкви, бо будуть провокації. Та люди не послухали. Погода чудова, настрій – святковий.
«Це було справжнє свято, – каже Лариса. – І навіть та стрілянина не могла нам його зіпсувати».
А стріляти в районі аеропорту почали вже з шостої ранку і так до третьої дня безперервно.
«Били дзвони і водночас лунали постріли, – розповідає жінка. – Та ми намагалися не слухати ті «бабахи», як ми їх називаємо. Насолоджувалися мелодією дзвонів, та й звикли ми вже до пострілів, майже не реагуємо. А от коли настає тиша, от тоді страшно, бо думаєш, зараз як бахне».
Будинок Лариси, якщо навпростець, то за 10 км від аеропорту, тому кожен звук тут дуже добре чути.
«Але ми не сумуємо, не плачемо, бо життя продовжується, сподіваємося на краще, сподіваємось на мир», – говорить жінка.
Після освячення кошика Лариса зайшла до храму, поставила свічку, одну, за мир. Каже, більше нічого не просила.
