За два останні роки Юрій Лелявський пережив таке, що просто не вкладається в голові. Його вважали загиблим, він двічі потрапляв у полон. Незважаючи на все пережите, пішов у військкомат за повісткою і ще майже півроку воював на Донбасі.
Два полони
Майже два тижні тому із зони АТО на Прикарпаття повернулися бійці «десятки», тобто 10 окремої гірсько-штурмової бригади (ОГШБ). Кожен із них – це окрема зворушлива та сильна історія людини, лиш встигай перехоплювати та записувати. Про кожного прес-офіцер бригади Юрій Лелявський може говорити годинами, але й сам має, що розповісти.
До війни Юрій працював журналістом на львівському телеканалі ЗІК. Висвітлював події на Майдані, потім знімав з анексованого Криму. Далі почалися події на Сході, то подався до Слов’янська, де вперше й потрапив у полон. Наприкінці квітня 2014 року під час зйомок його затримали так звані «ополченці» та 15 днів протримали у підвалі тамтешнього СБУ. Пригадує, що ставились нормально, принаймні не били, бо знали, що журналіст. Каже, іншим затриманим діставалось добряче, особливо, місцевим патріотам – над тими знущалися.
Визволили Юрія колеги, яким він перед затриманням встиг написати повідомлення. Коли повернувся додому, то продовжував їздити на Донбас разом із волонтерами. Допомагав, а заодно й робив сюжети з тих поїздок.
Під час однієї з них, 25 липня 2014 року, його та ще трьох волонтерів взяли в полон. Везли допомогу для бійців батальйону «Айдар», переплутали блокпости і в’їхали на територію сепаратистів.
«Ми вже були на території тої «ЛНР», проїхали Красний Луч, де нас затримали козачки так званого отамана Миколи Козіцина, – розповідає Лелявський. – Забрали документи, хотіли вивезти на територію Росії, але щось не вдалося. Тримали в Луганську. Не вірили, що я журналіст, як не доказував. Я був у військовій куртці, думали, що розвідник. Кілька днів водили на допити, били кулаками, палицями, електрошоком, аби сказав, яке маю завдання».
Зізнається, що не витримав би тих допитів, якби не російські журналісти. Якось, коли Юрія вели після чергового допиту, в коридорі перестрівся з журналістами LifeNews, а ті його й впізнали, бо перетиналися ще на Майдані. Після того допити припинились, але про звільнення Юрій міг лише мріяти.
Вважався загиблим
Вдруге у полоні Юрій пробув майже три з половиною місяці. Вдома його взагалі вважали загиблим. Каже, автівка сепаратистів, які забрали документи затриманих волонтерів, підірвалась на міні, а коли наші наступали, то знайшли той джип, трупи, документи.
«Не розібралися і повідомили, що ми загинули, – говорить Лелявський. – Батькам уже дзвонили, висловлювали співчуття, а я в той час сидів у підвалі».
Зв’язатися з рідними йому допомогла колега з Луганська, каже, з чисто журналістської солідарності. Вона повідомила їм, що той живий – у полоні.
Аж тоді його включили до переліку на обмін. Юрій вважає, що йому пощастило – спрацювала елементарна журналістська солідарність, яка виявилась вищою за політичні погляди.
«Було важко морально, але я себе налаштовував, що то моя робота – як журналіста потрапляти в такі ситуації, – каже він. – Спершу мене тримали в камері з місцевими, а потім перевели до «блатних». Думали, що там мені буде кінець, але я знайшов з ними спільну мову. Як би дивно не звучало, було навіть цікаво, розказували різні історії із зеківського життя».
Про полон у Луганську, Юрій говорить, що відбувся досить легко, бо ж були з ним хлопці, які сиділи значно довше. Один знайомий і досі там. Волонтерів, з якими тоді їхав, також відпустили, когось швидше, когось пізніше. Один із них ще довго лікувався після звільнення, бо під час допитів йому зламали руки. Ще одна волонтерка з Криму зараз у Києві. Був там і священик зі Львова, він нещодавно загинув у ДТП.
Синдром АТО
Після звільнення Юрій Лелявський знову рвався на Схід і пішов у військкомат за повісткою. З 5 травня 2016 року він – прес-офіцер 10 ОГШБ, має позивний «Сова». Сміється, що так його ще в луганському полоні прозвали співкамерники, бо йому краще працюється вночі.
«Є такий «синдром АТО», тягнуло туди – і все, – пояснює Лелявський. – Там постійно адреналін, в людей вже тяга до того екстриму. От, зараз нас вивели з передової в Коломию, для когось буде дивно, але більшість хлопців ностальгує за лінією фронту – за нульовкою».
В АТО з бригадою він відбув майже півроку. Каже, там, на «нульовці», вів подвійне життя. Вдень – прес-офіцер: зустрічає журналістів, слідкує за їхньою безпекою, аби ще не знімали недозволеного, а вночі – рядовий, помічник кулеметника.
«На лінії вогню люди проявляють себе по-іншому, показують, хто є хто, – говорить Юрій Лелявський. – Там чисті емоції, дружба, взаємодопомога. На війні усе на грані і все набагато щиріше».
Розповідає про підрозділ «Крейзі», з якими на передовій прожив з місяць і сильно подружився. То хлопці з 8-го батальйону: «Капелан» із Франківська, «Вишня» з Житомира, «Гоцман» з Вінниччини й «Литва» з Луганщини.
«Рідні «Литви» досі там, – каже Юрій. – Він воює дуже потужно. До сепарів має особисту образу. Якось його батько, ще на початку, як зароджувався той сепаратизм, вийшов з дому без документів, то його затримали і побили. Вразив і «Капелан» – взагалі молоденький хлопець, який пішов в АТО, бо там загинув його дядько».
Сміється, що такі вони «Крейзі» – збірна з усієї України. А божевільними їх назвали сепаратисти. Якось перехопили їхню розмову, після нічної атаки, яку «десятка» вдало відбила і не дозволила диверсантам прорватися на їхні позиції.
«Їхній командир, росіянин, з матами кричав на іншого, чому вони не увірвалися, мовляв, вони їм танки дали? – переповідає Лелявський. – А той відповідав, що ми якісь крейзі, з окопів не виходимо, як вони нас не «кошмарять». Нам сподобалась ця назва, навіть хотіли шеврони зробити – підрозділ «Крейзі», але в штабі не дозволили».
Пригадує, як на день народження сепаратисти зробили йому «подарунок» – розпочали наступ ще за дня, бо зазвичай обстрілювали лише вночі, тож знімати ті обстріли було складно.
«А тут ми прийшли на позиції, мали добове чергування з 19.00 до 19.00, – розповідає Юрій. – Ще було видно, і сепаратисти пішли у таку маленьку атаку. Я боровся зі спокусою – стріляти чи знімати? То візьму автомат, прикрию хлопців, то потім камеру, аби познімати».
Усі записи має в архіві, планує зробити великий розлогий документальний фільм про «десятку». Ще Лелявський пише невеликі оповідання про війну, про життя на передовій.
«Коли був на Майдані, то особливо пригадую 18 лютого, – дуже спокійно говорить Лелявський. – Кругом вогонь, бруд, подумав, що може бути страшнішого? А виявляється, може. І якось з того часу так усе страшніше й страшніше. Та найгірше було, коли нас, полонених, в Луганську возили прибирати трупи. Бачив згорілі українські танки, наших загиблих солдат. Сприймав це як спокуту за якісь попередні провини, як випробовування і так себе заспокоював. І досі так думаю. Але той жах має закінчитись, ті випробування ми мусимо подолати».
