Шість років тому, 21 листопада, Івано-Франківськ став одним із перших міст, де розпочалася Революція Гідності. Слідом за київськими активістами на центральну площу Франківська цієї ж ночі почали виходити місцеві студенти. Спершу кілька, а згодом їх вже були тисячі – розумних, свідомих і не готових миритися.
«Репортер» згадує перші дні революції й тих, хто гуртував майдан.
Точка неповернення
У четвер, 21 листопада, уряд повідомив, що припиняє підготовку до угоди про асоціацію з ЄС. Натомість обирає курс на митний союз із Росією. Вже цього ж дня тоді журналіст, а нині нардеп Мустафа Найєм у соцмережах закликав киян виходити на майдан Незалежності, аби відстояти європейський вибір.
За прикладом Києва вночі на Вічевий майдан у Франківську теж почали виходити студенти й активісти. А вже наступного дня вирішили ставити на майдані намети й чергувати біля них – аби відстояти право на пристойне життя разом із цивілізованою Європою.
Михайло Малярчук був там одним із перших. Каже, студентом не був, тоді вже працював у виконкомі. Але не вийти не міг, бо бачив, що далі чекати вже не можна.
«Реально страшно ставало ще раніше – наприклад, коли журналісти возили обласними центрами фільм про Межигір’я, і у Франківську «типу» замінували «Просвіту», де мав відбутися показ. Я тоді допомагав організувати показ просто на вулиці – взяв з роботи проектор і переноски. Було зрозуміло, що все йде до чогось невідворотного».
До теми: Франківськ відзначить річницю Євромайдану ходою до могили Романа Гурика
У перші ж дні, окрім студентів, на майдані були й громадські активісти: Тарас Случик, Наталія Сербин, Михайло Джогола, Андрій Чепіль, інші. Першою їхньою акцією стало блокування дороги на Тисменицю. 23 листопада на Вічевому провели сесію міськради, після якої багато депутатів поїхало до Києва. Вже тоді говорили, що майдан у столиці можуть просто знести.
Михайло Малярчук каже, перші дні припали на вихідні і найважливішим завданням було з понеділка, 25 листопада, підірвати студентів, які завжди ставали рушіями змін. У вечір неділі активісти до деталей планували, хто в який університет іде – в які корпуси та на які поверхи.
«Погода була жахливою – сніг з дощем. Ми розуміли: якщо вдасться витягти студентів з пар на студентський Євромайдан, то він матиме продовження. А якщо прийшло би лише кілька сотень, то нам би нічого не вдалося», – говорить Малярчук.
Тоді студенти таки підтримали революцію. Активісти підключили студентські організації, вийшли на профкоми, на ключових людей, які могли вивести за собою студентство.
«Починалося все з гуманітарного корпусу Прикарпатського університету, – розповідає Малярчук. – Хлопці просто забігали в аудиторії та закликали на майдан. Потім ми йшли до нафти й газу та медакадемії. У медиків було найважче – там студентів не випускали, блокували центральний корпус. Ми просто вривалися до них на пари. Студентів-медиків було найважче відірвати й від навчального процесу, бо в них були ще й платні «енки».
Читайте також: “Я виховала Героя не для того, щоб він вийшов на Майдан і якийсь мудило вистрілив йому в голову”, – мама Романа Гурика
Каже, навіть у Білій хаті знайшов підтримку. Коли згодом Михайло став відповідальним за наметове містечко, міг заходити до кабінетів чиновників, просити допомоги, міський голова Віктор Анушкевичус допомагав грошима.
Злочинці не покарані донині
26 листопада на Вічевому майдані депутати облради провели позачергову сесію – проголосували за вимогу відставки уряду Азарова, а Януковичу пригрозили імпічментом.
28-го на саміті «Східного партнерства» у Вільнюсі Янукович таки не підписав асоціацію з ЄС. Тож 29 листопада на Вічевому майдані зібралося понад 20 тисяч людей. Один з активістів, студент Прикарпатського університету Максим Кицюк, закликав їхати на Київ. Цієї ж ночі його побили та порізали йому ноги. За п’ять років справу так і не перекваліфікували з хуліганства і не знайшли винних.
«Ми хотіли жити в іншій країні, тому й вийшли на протест, – згадує ті дні Кицюк. – Але те, що мене побили в Івано-Франківську, було доволі неочікуваним. Я міг уявити, що таке може статися у моєму рідному Севастополі чи у південно-східних регіонах країни, де використання сили є набагато ефективнішим з боку місцевої влади. Відповідно, якщо так сталося, це був сигнал, що ми робимо все правильно».
Проти ночі на 30 листопада «беркутівці» жорстоко розігнали Євромайдан в Києві. Десятки протестувальників дістали травми. В МВС пояснили, що таким чином довелося зачистити площу для встановлення новорічної ялинки. 1 грудня у столиці зібралося більше мільйона обурених українців…
До теми: День Небесної Сотні. Фільм-спогад журналістів, які були свідками розстрілів на Майдані (ВІДЕО)
Протистояння триватиме майже три місяці. 20 лютого буде жорстокий розстріл майданівців, Янукович втече до Росії. На столичному майдані поляжуть 106 героїв, понад 2000 буде поранено. Вбитих під час Євромайдану згодом назвуть Небесною сотнею. До списку війдуть і семеро прикарпатців: Ігор Дмитрів, Ігор Ткачук, Роман Гурик, Сергій Дідич, Михайло Костишин, Богдан Калиняк, Василь Шеремет.
На сьогодні, за даними столичних ЗМІ, тільки двоє злочинців у погонах отримали реальне покарання за розстріли. А сидить лише один.
Треба боротися
З початку війни до червня 2017 року Максим Кицюк працював на Донбасі в гуманітарній місії з місцевим населенням. Потім переїхав до Києва – займався децентралізацією та створенням територіальних громад. Але найближчим часом планує повертатися на схід, аби допомагати Донбасу, якщо допомогти рідному Криму наразі не має змоги.
Каже, революція триває й нині, адже досі в країні є проблеми, які потребують втручання людей.
«Це корупція, яка не тільки ніде не ділася, а в окремих місцях лише посилилася, – говорить Кицюк. – А ще – побудова на наших очах мусорської держави. Нині в окремих місцях, як-от у Херсонській області, де вбили Катерину Гандзюк, на багатьох ланках є неатестовані мусора. І що ближче вибори, тим більша влада домовляється з ними про результат на виборах, а ті на місцях мають право робити будь-що. І треба боротися і з цим. Якщо звичайні люди не будуть звертати увагу на те, як мізерний активний прошарок суспільства намагається відстоювати інтереси всіх, то активістів просто переб’ють, і не буде про що говорити».
До теми: Чотири роки тому на Майдані загинув Сергій Дідич. Фільм-розслідування Громадського (ВІДЕО)
Тоді активістка, а нині заступниця голови міського осередку УГП Наталя Сербин каже, що у 2014 році перехід від Євромайдану до революції був дуже відчутним. І лише коли у Києві «побили дітей», люди усвідомили, що щось не так.
«Під час революції я відчула велику різницю між поколінням пострадянським і молоддю. Молодь сьогодні прогресивна і дуже крута. Мені здається, що нині найбільшою проблемою є це пострадянське покоління, яке за нас голосує, диктує наше життя, – говорить Сербин. – Їх багато, і як би ми не хотіли, поки що вирішують вони. При цьому не усвідомлюють цього процесу, коли можна обійтися без крові, демократичними методами. Тільки коли їх б’ють, вони якось реагують. Тоді ми не погоджувалися з тим, як розвиваються події у державі, хотіли розвиватися. І нині жодного лукавства чи відчуття знесилення немає. Ми живемо у прекрасний час, коли маємо можливість власними руками, власною позицією і власними силами будувати свою державу. Хто хоче, той робить. А хто не хоче, той стогне».
Каже, Революція Гідності дала українцям усвідомлення того, що вони можуть бути причетними і брати участь у побудові держави, що завжди є якісь інструменти, якими можемо впливати на події – не сидіти і не чекати.
Тоді, шість років тому, небайдужим і відважним вдалося розпочати революцію, що триває донині. Сьогодні необов’язково палити шини. Іноді достатньо припинити стогнати і просто робити те, що мусиш.
