Майже кожного дня франківський вокзал зустрічає людей зі сходу. Війна жене їх із власних домівок. І ніхто не знає, чи повернеться. Про те, що їм довелося пережити, люди з Донбасу розповідають без зайвих емоцій, спокійно, ніби то було не з ними.
А був дім…
Марина Воронцова – з міста Попасна Луганської області. Додому вже не повернеться – нема куди. Їхній будинок зруйнований вщент. Одне потрапляння «граду» і від будівлі лишився тільки каркас. Добре, що тоді Марина з двома дітьми й чоловіком були у гостях, це й врятувало їм життя. З уцілілих кімнат забрали речі – і в дорогу.
«Не хотілося їхати, це ж все ж таки рідний дім, – каже Марина. – Хоча у нашому районі практично вже не лишилося будинків. Перші «гради», що прилетіли, то влучили через будинок від нас. Тоді у нас повилітали вікна, двері. Латали, чим могли, натягували плівкою, бо у місті шибок не було. А потім дня через два і до нас прилетіло».
Родина Воронцових мешкала неподалік українського блокпосту. За словами Марини, після Нового року обстріли не припинялися. Було таке, що й цілий день не вдавалося вийти з підвалу. За цей час вони вже навчилися розрізняти, куди летить снаряд.
«Коли чули, що свої стріляють, не ховалися, бо вони відстрілювалися, а коли до нас летіло, то відразу у підвал», – каже жінка.
А от однорічному сину Марини було все одно, хто стріляє. Як лише зачує, то відразу біг у кутик, казав «бах» і ховався. Навіть зараз, розповідає жінка, коли почує сильний звук, то відразу сіпається. І не лише він, 14-річна донька також.
Батьки Марини зараз у Росії, виїхали туди ще в червні. Жінка не поділяє їхніх поглядів. З тих пір вони не спілкуються.
З Попасної Марину з дітьми вивіз боєць батальйону «Донбас» Антон Боєв. Він тоді якраз привозив допомогу нашим воякам. Чоловік Марини приїхав пізніше. Та навіть доїхати до Франкіська без перешкод не вдалося. У Дубнах їхній автомобіль потрапив у ДТП. Однорічна дитина вилетіла в заднє вікно, пролетіла 20 метрів, і упала в замет – на хлопчику ані подряпини. Старша донька сиділа попереду – теж усе обійшлося. Лише у Марини був струс мозку. Усе, що вдалося з собою вивезти – побутову техніку, інструменти чоловіка – все порозбивалося. Зараз родина мешкає у селі Делієве Галицького району. Ситуація скрутна, тому не відмовляться від будь-якої допомоги.
Тільки й чути: «Допоможіть!»
Дмитро з Дебальцевого просить не називати його справжнє ім’я, бо планує ще повернутися додому – забрати речі. І невідомо, каже, хто там на той час буде – наші чи бойовики. До Франківська Дмитро приїхав з дружиною. Влаштувався на роботу. Про те, від чого тікали, розповідає неохоче.
Останні півроку на його подвір’я прилітали якщо не снаряди, то рештки від них. Уламками наскрізь пробивало дах, вибивало шибки.
«Я двічі вставляв вікна, чотири рази латав дах, – розповідає Дмитро. – Мій паркан вже увесь на даху, він у мене з шиферу був».
Ховались у підвалі – якщо встигали.
«Ті «гради» чи ракети летять буквально хвилину-дві, ти просто не встигаєш добігти до підвалу, – каже чоловік. – А тоді вже як пощастить. Не раз обстріли заставали нас із дружиною на вулиці, але Бог беріг».
Після обстрілів Дмитро не раз витягував з-під завалів сусідів. Коли постріли вщухали, то вулицею доносилися крики людей про допомогу.
«Тільки й чути було «Допоможіть!», то з одного кінця вулиці, то з іншого, – говорить він. – Тоді йшли на звук відкопувати тих, хто ще живий. У сусіда будинок рознесло, а його самого притиснуло шлакоблоком. Витягли».
Військові допомагали. Після чергової стрілянини люди латали дахи, закривали діри у стінах і вже не відходили далеко від підвалів.
Дмитро навіть у такий час влаштувався там на роботу. З міста майже всі повиїжджали, звільнилися робочі місця на заводі. Працював, поки це було можливим – до 19 січня. А потім – безперервні обстріли. І вже тоді вирішили з дружиною рятуватися, поїхали у Франківськ.
У перемир’я чоловік не вірить.
«Дебальцеве розіб’ють так само, як Донецький аеропорт», – каже він.
Ленін у синьо-жовтих штанях
У Єлизавети Бровко в Краматорську залишилися батьки. Каже, після обстрілу міста ніяк не могла до них додзвонитися, не було зв’язку. А вони мешкають у 10 хвилинах ходу від військового аеродрому, який обстріляли. Страшенно переживала, а їй зараз цього треба уникати. Жінка на дев’ятому місяці вагітності. Останнім часом працювала у Києві, але народжувати приїхала на Прикарпаття, каже, тут дешевше. Зараз мешкає у Калуші, звідки родом її чоловік.
На щастя, батьки Єлизавети були в той час на роботі.
«Мама казала, що чула тільки звуки, однак потім сусіди розповідали жахливі речі: жіночка з сусіднього під’їзду вийшла забрати дитину з дитсадка, він якраз навпроти нашого дому, а друга дитина лишилася вдома, – каже Єлизавета. – А коли вона виходила з будинку, то в під’їзд влучив снаряд. Жінка померла на місці».
На думку Єлизавети, такі небезпечні ситуації погано пропрацьовані – ні сирени, жодних сигналів для мешканців.
«Люди бігали в паніці, не знали, що робити, – говорить жінка. – А мали б за сигналом сирени ховатись у бомбосховищах».
Зараз у місті спокійно, але у повітрі витає напруга. У перемир’я з місцевих ніхто не вірить, сподіваються лише на Бога.
«Звісно, те, що зараз відбувається, це дуже страшно, але в якійсь мірі, мені здається, це було потрібно, – каже Єлизавета. – За ці півроку Краматорськ дуже змінився. Якщо раніше це було пасивне місто, то після того, як Краматорськ був частиною ДНР, молодь зарухалася, усі стовпи розмальовані у колір прапора, навіть Ленін – у синьо-жовтих штанях стоїть».
