Зараз майже всі українці, хто більше, хто менше, допомагають армії. У кожного нині там є хтось зі знайомих, друзів, рідних. Але одна справа долучатися час від часу, а інша – волонтерствувати щодня, від душі, на повну. Таких груп, організацій, команд теж нині багато, всіх і не згадаєш, але саме вони роблять найголовнішу державну справу – утримують армію.
Ми вирішили спробувати справжнього волонтерського хліба та відправилися лише на один день і лише до одної волонтерської організації – «Свій за свого». Далі – майже щоденник.
09.00. Волонтери зустрічаються біля франківського Білого дому – Лідія Анушкевичус, пані Ірина (прізвища просить не писати, бо тут воно навіщо?!) та водій – Петро Омелянович (дуже впертий дядько, як сказав, так і буде). Їдемо на обленерго. Там Андрій Грабчук на зібрані працівниками цього підприємства гроші закупив термобілизну. Волонтери щасливі, бо вже зараз 70 комплектів якісної німецької білизни можна відправити хлопцям-погранцям у Попасну, Слов’янськ, Артемівськ. «Там є і наші франківські. Боже, та вони всі наші», – зітхають волонтери.
10.00. Із заповненим багажником їдемо домовлятися про баскетбольний матч. Гроші з квитків – на армію. Розговорилися з пані Іриною. У неї син анестезіолог, зараз на сході, в госпіталі.
«Дзвонить і завжди каже, що якби на полі бою був той джгут чи якісь ліки, то було би простіше врятувати бійця, – розповідає мама-волонтер. – Упущення просто величезні. Уявіть, джгут – один на батальйон. Зараз у хлопців грибок кинувся. Це сором, не їм – тим генералам. До такого довести. А кров знаєте, чим зупиняють? Тампонами…».
10.20. У салоні автомобіля просто безперервні мобільні дзвінки.
«Саша, зі 128 бригади! – вигукує Ліда Анушкевичус. – Подзвонив і збив». Хвилюються. Сашко Кузнєцов – родом з Отинії, гранатометник. Зараз теж десь у Попасній.
«Ми везли їм допомогу, коли ті ще формувалися в Мукачевому, там і познайомилися, – говорить водій-волонтер Омелянович. – Класні хлопці. Саша толковий, зараз з ним співпрацюємо. Звертається, коли хлопцям щось треба».
10.45. Телефонує боєць 5 батальйону «Прикарпаття» Ваня-ботанік. Так вони жартома між собою його називають. Хоче зустрітися.
«Дуже хороший чоловік, – кажуть волонтери. – Ми йому передавали посилки, а він усе роздавав своїм хлопцям. Телефонував, звітувався. Питаємо: «Іване, а ти хоч собі щось лишив?». Відповів: «Моє життя залежить від тих хлопців».
11.10. Іван чекає в магазині «Сiao Cacao» на Бельведерській. Високий, худий, в окулярах. Дійсно ботанік. Виймає з рюкзака два прилади нічного бачення та бінокль. Каже, ці речі рятували життя. Віддає.
«Хоч це звичайні речі, але завдяки цим приладам були помічені безпілотники та одного разу – коректувальник», – звітує Іван.
Зараз він на реабілітації. Ще й ходить по прокуратурах. Говорить про це неохоче. Каже, не може сказати, хто правий, а хто ні. На його думку, їм пощастило, бо лишилися живі. А врятувало те, що не мали великої техніки, інакше «було би м’ясо».
«Я не буду давати тому оцінку, але до мене досі не доходить, що то за такі дурні помилки, – нервується боєць. – Ті механізовані бригади, що були знищені – чому в тих місцях було скупчення техніки? Це не просто помилка…».
Прилади вже пакують у посилки для інших хлопців.
12.00. Вільна хвилинка. Чаюємо в тому ж магазині. Півколом посідали п’ятеро волонтерів. Розмовляють, скаржаться, хваляться.
Леся Воробканич хвалиться, що знайшла в інтернеті круті спальники по 44 долари.
«А тепер ще треба знайти гроші», – зітхає жінка. «Вирулимо, – оптимістично говорить пані Ліда. – Пряники будемо продавати, акції робити».
Переповідають про випадок, що стався з одним франківським підприємцем у Німеччині. Він, до речі, продає організації «Свій за свого» товари з великою знижкою. А останній раз їхав до постачальників на військову базу, то зустрівся там із росіянами.
«Приїхав на простій машині з тещею для прикриття, аби через кордон було легше проїхати, – розказують волонтери. – А москалі з валізою грошей на «Спринтері» і просто все гребли з полиць. Теща там зчепилася з якоюсь москалькою, то німці їх обох і вигнали».
13.30. Ідемо. Всі постійно говорять по телефону.
«Шапки, термобілизна, рукавиці – це основні позиції зараз». «У Руслана треба взяти тактичні окуляри». «В Олі на складі резинові чоботи, каремати. Рюкзаки – під знаком питання». «Шкарпетки, нам їх дадуть».
Волонтери звіряють списки.
«Можна викреслити три рюкзаки, – каже пані Ірина. – Телефонували мені кулькові хлопчики, казали, що їм там хтось дав наплічники».
«Кульковими» волонтер називає кількох бійців зі Слов’янська. Вони потрапили під обстріл «Градів», усі їхні речі погоріли наніц. Що лишилося ціле, то просто носять у кульках, тобто пакетах. Тому й кулькові. «Вони дзвонили у Червоний Хрест, який є там же у Слов’янську. Їм сказали, що таким не займаються», – нервово говорить пані Ірина. Додає, що її телефон вже став «гарячим». Телефонують хлопці з Херсону, Вінниці, Львова, Закарпаття, Черкас, Хмельницького. Намагаються допомогти всім, чим можуть.
14.00. Їдемо до вевешників (франківська частина 1241 Внутрішніх військ), аби підписати документи, що саме вони отримали від волонтерів. Усі квитанції, чеки, все збирають, аби відзвітувати перед людьми. У салоні знову постійні дзвінки. Пропонують тактичні ліхтарики з 50 % знижкою. «Ми в Руслана по 300 гривень беремо, але вони класні», – говорить пані Ліда.
«Я дешевші знайшов, правда, на велосипеди, але світло б’є дуже сильно, – відказує Омелянович. – Принесу провіримо». «Добре, звичайним бійцям можуть бути дешевші, а розвідникам треба крутіші, дорожчі», – погоджуються волонтери.
16.00. Зустрічаємося з пишною, симпатичною білявкою, на вигляд років 35. Вона тримає в руках прозору скриньку з грошима. Виймають, рахують – 500 гривень. «Вже можна докласти та й заплатити за шапки, які ми взяли у борг», – говорить хтось із команди.
Білявка – це пані Наталя або, як її тут називають, мама десяти бійців. У неї 19-річний син служить на сході. Якось прийшла просити допомогу для нього та його дев’ятьом товаришам з роти. Вона перша з батьків, хто почав співпрацювати зі «Свій за свого».
17.00. Офіс на Промисловій, 31. Це ще один волонтерський штаб. Їдемо туди малювати пряники для благодійного розпродажу. Свіжовипечені вироби вже порозставляли на столах та кріслах. Шестеро дівчат-волонтерок розмішують фарби: синю, жовту, зелену, червону. Малюємо. Дівчата переживають – аби гарні, аби купили. Продаж пряників – одне з основних джерел надходження коштів. Їх випікає один підприємець-волонтер. Має свій ресторан «Калина». Вже напік 2700 пряників. От і ще з 300 є. До речі, малювали до опівночі. Пряники вийшли гарні.
19.00. А тим часом до офісу заходить невисокий, симпатичний хлопець. Андрій – боєць 50 полку Національної гвардії, частини 1241. Він уже був на Донбасі місяць і десять днів. Тепер на початку жовтня знову має туди вирушати. З ним ще 80 бійців.
Цього разу Андрій їде з собакою, бо він кінолог. Коли розповідає про свою вівчарку Альфу, посміхається. Каже, служить з нею два роки. Спорядження для собаки купив. Корм мають видати з частини, а сам – лише з каскою та бронежилетом. Тому і прийшов.
«Ліхтарик маєш? – збирають солдата волонтери. – Тримай. Рукавиці! Шукайте менший розмір. Тримай, то тактичні. З термобілизни лише великі розміри. На тебе нема. З понеділка мають бути, щось тобі знайдемо. На початках хлопці здорові їхали, то треба було великі розміри, а зараз схудли – як дримби!».
«Шапку під каску, шкарпетки, класні з Канади, але треба прати, – доукомплектовують хлопця далі. – Бо дійсно круті. Ми такі по одній парі роздаємо, а звичайні – по більше».
Поруч із пакетами, карематами та одягом у кутку стоїть статуя Матері Божої. Дівчата знімають з її рук в’язанку білих вервечок. Розплутують. Кажуть, що вони добрі, освячені та ще й пластмасові – холодити шкіру не будуть. Простягають Андрієві.
20.00. Знову купа дзвінків.
«Кожен раз хлопці телефонують і на запитання «Як ви там?» відповідають: «Сьогодні краще, ніж учора». І так завжди», – зітхають волонтерки.
«Ця наша справа затягує, хоч вимучує і фізично, і емоційно, – говорить чи не кожен з учасників «Свій за свого». – Здається, вже все, досить, але дзвонять хлопці звідти і дякують за посилку. І в тебе ніби звідкись знов з’являються сили».
«Дзвонять різні, просять різне, – говорить пані Ірина. – Якось дзвонили, кажуть, треба теплі речі. Питаю, а що ще? Ніяково так: «Ну, цигарки. А можна ще каву? А знаєте, що ще найбільше не вистачає? Листів». То я ходила у вечірню школу при монастирі на Василіянок. Дітки поробили такі гарні листівки. Повирізали сердечка, а в середині понаклеювали іконки. І написали: «Любий солдате, будь ласка, вертайся додому живий».
Сидимо, плачемо.
Comments are closed.