Навідник танка – це друга після командира людина в екіпажі. Саме від його навичок, реакції, грамотності дій залежать швидкість і точність стрільби. Командир визначає ціль, а задача навідника – знищити її. Герой цього інтерв’ю – навідник із танкового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», кавалер ордену «За мужність» ІІІ ступеня, старший солдат Микола Ватаман.
Миколо, у тебе є якісь ритуали, пов’язані з війною?
Ніяких особливих ритуалів згадати не можу, та й війна ще не закінчилась. Можливо, потім уже виникнуть. Хіба що традиція святкування Дня танкіста. Раніше він відзначався в кожну другу неділю вересня. А з 2023 року в Україні закріпили сталу дату – 14 вересня.
То в цей день є цікавий ритуал. У піддон від порохового заряду (щось на кшталт гільзи) наливають коньяк і передають по колу. Перед ковтком кожен надягає танковий шлемофон. Це якось єднає, відчуваєш себе приналежним до великої родини танкістів.
Яким був твій перший бойовий виїзд?
То ще під Києвом, біля села Кухарі, у березні 2022 року. Ми зайняли позицію у другій лінії та мали контратакувати в разі прориву москалів. 24 дня чекали виїзду, але наша піхота встояла. Усі ці дні над нами літали ворожі гелікоптери та штурмовики Су-25. На щастя, вони нас не бачили, бо ми добре замаскували танк. Але трохи лячно було.
А перший вогневий контакт?
У червні ми вже воювали на Донбасі, біля сіл Миколаївка та Врубівка. Ввечері отримали задачу виїхати трьома машинами на стрільбу з закритих позицій. Там ти ворога не бачиш, стріляєш по координатах. Усе зробили як на полігоні – здійснили прив’язку, навелися та випустили по росіянах весь конвеєр – 22 снаряди. Вже коли стали від’їжджати, москалі прокинулись, шарахнули освітлювальним снарядом, потім почала гатити їхня арта. Але обійшлося без втрат.
А от 18 січня 2023 року під селом Роздолівка Донецької області ми виїжджали для стрільби прямим наведенням. Наблизились на дистанцію 50 метрів. Я встиг зробити один постріл, потім побачив яскравий спалах, після якого одразу погас приціл. Командир танка капітан Андрій Волосюк каже, що по нам було влучання ПТКР (протитанкова керована ракета). Механік-водій Вася Непорадний почав здавати назад, а я стріляв з гармати в землю, аби створити порохову завісу.
Коли повернулися на базу, то виявили, що ракета влучила у лобову частину башти, як раз навпроти мене. Спрацював динамічний захист, але кумулятивний струмінь пропалив броню, лишивши діру, куди можна засунути палець. До повного пробиття башти лишалось близько трьох сантиметрів. Хоч я момент влучання особливо й не відчув. Діру заварили, приціл полагодили й за кілька днів танк повернувся у стрій.
Читайте: Вісім днів на нулі. Як танкісти з 10 бригади воювали в піхоті (ФОТО)
Був якийсь найзапекліший бій?
Так, влітку 2022 року біля Миколаївки Донецької області. Виїхали з командиром роти капітаном Андрієм Волосюком і механіком-водієм Петром Субботіним. Отримали задачу зайняти позицію на пагорбі та прикривати нашу піхоту, що штурмувала посадку. Супроводжувати штурм мав інший наш танк, але його пошкодили з ПТКР, тож ми поїхали на заміну.
Нас мали зустріти провідники з піхоти та показати, куди їхати, але ми розминулись. Одним словом, заїхали в тил до москалів. Вони спочатку вирішили, що це їхній танчик, махали нам руками, тикали в бік наших, аби ми туди стріляли. На рукавах і штанинах у всіх були червоні пов’язки. Здивувало, що багато мали ЗСУ-шні фліски та піксельні куртки. Подумав, може, то все ж таки наші?
Я заховався в люк, подивився у приціл та побачив БМП з літерою «Z» і мужика у російській формі, що на ній стояв. Кричу командиру «Підари! Стріляємо!». Волосюк каже: «Чекай». Вийшов по рації на командування, перепитав, чи є тут якісь наші бехи. Йому відповіли, що ні, після чого командир скомандував: «Вогонь!».
До москальської БМП було метрів 30.
Я вистрілив у бойове відділення, що посередині корпусу. Здетонував боєкомплект, башту відірвало.
Одразу розвернув гармату праворуч і випустив два снаряди по піхоті. Їх було з десяток, нікого не лишилось.
Потім по нас почали стріляти свої танки, які прийняли нас за росіян. Зв’язались по рації, пояснили, що свої, вогонь припинився.
Тільки перевели подих, як передають, що до нас рухаються три москальських танки. Пам’ятаю, як ми з командиром переглянулись, типу – «навоювались».
Заховались у кущі, заглушились, чекаємо. По рації кажуть, що два танки знищити наші стугністи. Стало веселіше.
Раптом мехвод Субботін закричав: «Танк, танк!», і командир теж кричить. Я в приціл, а там лише колосся на полі, і щось темне швидко промайнуло. Довернув башту, побачив москальський танк, що проїхав повз нас і не помітив. Влупив йому снаряд у задню частину башти з 40 метрів.
Танк зупинився, вилізли москальський командир з мехводом і побігли до кущів. Не встигли. Ми з Волосюком висунулися з люків і розрядили по магазину з АКСУ. І тут з башти вилазить їхній навідник. Напевно, він був контужений, бо десь хвилину збирав себе до купи. Що робити, патрони закінчились, перезаряджати довго? Я впав на своє крісло і шарахнув осколково-фугасним. Танкісту відірвало голову й руки, він так і лишився на башті. А російський танк загорівся і вибухнув, як тільки ми від’їхали.
Читайте: Як танкісти 10 бригади “привітали” ворога зі святом Покрови (ФОТО)
Через чотири хвилини підійшла наша піхота. Щоправда, робити їй вже не було чого, адже посадка була зачищена.
Бойовий досвід якось впливає на стосунки з близькими?
Дратують тупі запитання: «Коли закінчиться війна?», «А скільки ти вбив людей?», «А чи правда, що проти вас воюють чмобіки, які носять залізні шоломи часів Другої світової?». Тому про бойові дії нікому з близьких і друзів не розповідаю. Лише з батьком можу поговорити відвертіше.
У відпустці почуваєшся нормально?
Перша була у травні 2022 року, коли москалів прогнали з Київщини і бригада перебувала на відновленні. Я родом із села Дзвиняч, це поруч з Богородчанами. Тоді не бачив родину трохи більше двох місяців, але здавалось, що кілька років. Змішані почуття. З одного боку радів, що приїхав, але постійно муляла думка, що за пару днів мушу їхати назад. Навіть потім, коли стали давати триваліші відпустки, вони все одне пролітають як одна мить.
Як до військових на фронті ставляться місцеві люди?
Коли дислокувались біля Куп’янська, поруч жила стара самотня жінка, років так під 80. То ми їй допомагали, ділились продуктами. Взагалі на Харківщині люди набагато привітніші, ніж на Донбасі, більш проукраїнські.
На Донеччині ніхто жодного разу не запропонував допомогу, навпаки. Одного разу заселились у закинутій врем’янці. Тільки облаштувались, навели порядок, як прийшов місцевий і вигнав нас звідти, бо то його власність. Може москалям місце тримав?
Люди геть різні. На Донбасі вони якісь непривітні, дивляться зі злобою, наче це ти приніс на їхню землю війну, а не росіяни. Майже всі розмовляють російською. І живуть тут набагато бідніше, ніж на Заході України.
Наші їздять на заробітки, будують хати. А тут люди не прагнуть до кращого, живуть одним днем. Працює, скажімо, чоловік на заводі, отримає 7 тис грн. Три з них пробухає, три заплатить за комуналку, а на тисячу накупить усіляких круп, їсть їх цілий місяць і тішиться життю. При цьому Харківщина ніби й недалеко, але там набагато краща ситуація.
Навички з цивільного життя на війні пригодились?
Я працював на складі – спочатку вантажником, потім завідуючим. Ті навички ніяк не згодилися. Як показала практика, необхідні вміння набуваються на війні з досвідом. Екстремальна обстановка всіляко цьому сприяє. Хочеш жити – усьому навчишся швидко.
Які вміння хотів би передати наступникам?
Я навідник танку Т-72, тому багато знаю про башту й гармату, як виправляти помилки, затримки у пострілах, усувати несправності. Цьому вчать в учебках, але практика є практикою.
І ще одне, дуже важливе. Навідник мусить мати витримку й не піддаватися паніці. При підбитті танка не варто одразу вистрибувати й тікати подалі від машини. Найперше – треба повернути башту на 32 градуси праворуч або на 28 ліворуч, щоб механік-водій міг вилізти. Інакше ствол гармати падає на люк мехвода, і той згоряє живцем. На жаль, такі випадки траплялись.
Чому обрав службу саме у «десятці»?
До вторгнення я служив у танковому батальйоні 10 бригади за контрактом. Мав багато друзів, знав командування. Звільнився у 2021 році. Але як тільки ворог напав, повернувся у рідну бригаду добровольцем.
Яким є побут на передовій?
Танкісти не сидять в окопах, вони розташовані позаду піхоти і виїжджають, коли треба наваляти москалям. Часто міняємо місця дислокації. Зазвичай заселяємось у закинуті хати. Тоді треба прибрати, забити вікна, утеплити будинок, досягти мінімального рівня комфорту. Між виїздами готуємо їсти, гріємо воду, аби помитися, опалюємо приміщення вебастою (автономний дизельний опалювач – ред.) на солярці, бо не всюди є пічки чи електрика для калорифера.
Танк – це така штука, за якою постійно треба дивитись, навіть коли він не їздить. Особливо взимку. А так – маскуємо техніку, займаємось хатніми справами, відсипаємось. Я багато спілкуюсь з рідними, сиджу у соцмережах, добре, що є Старлінк.
Що відчуваєш після бойового виїзду?
Хочу зізнатись, що спочатку, як тільки їдеш на завдання, то дуже страшно. Буває, що аж усього калатає. Але щойно робиш перший постріл по ворогу, усе проходить, бо зосереджуєшся на роботі. А ось коли вертаєшся назад, адреналін зашкалює, настрій піднесений, радієш, що залишився живий, і небезпека вже позаду.
Чи є щось красиве на війні?
Нема тут нічого красивого. Хіба мертві москалі. Інколи шкодую, що не зняв відео дохлих орків, коли ми зачистили посадку. Воно б точно набрало багато переглядів.
Бойовий досвід змінив твої погляди на життя?
Війна розставила пріоритети, показала, хто чого вартий насправді. З багатьма припинив спілкуватись, дехто приємно здивував. Наприклад, в армію пішли ті, на кого найменше сподівався. При чому – добровільно. Також почав більше цінувати рідних. Раніше рідко відвідував батьків, коли жив і працював у Франківську. Тепер робитиму це частіше, адже родина – це найголовніше.
Що робитимеш після війни?
Зараз мрію про скоріше її завершення та демобілізацію з війська. Хочу розпочати власний бізнес. Разом з дружиною плануємо виготовляти меблі з піддонів.
Майор Іван Бондарев
Comments are closed.