Оголошене перемир’я на Донбасі для бійців АТО залишається лише на папері. Яка вона, війна під час перемир’я, «Репортеру» розповіли самі прикарпатські бійці з передової.
До і після «гостей»
Широкине. Зараз на позиції батальйон «Азов». Українські бійці контролюють західну частину селища – там стратегічні висоти для оборони Маріуполя, а бойовики – східну. Обстріли з їхнього боку – щодня. За винятком тих годин, коли поблизу селища є представники ОБСЄ – з восьмої ранку до третьої-четвертої дня.
«Щойно ОБСЄ їдуть, починаються обстріли, – каже боєць «Азову» Андрій Д’яченко. – Бойовики часто використовують хитрі прийоми: от знають, що о восьмій мають бути спостерігачі, то вони за 15 хвилин починають обстрілювати, щоб викликати нашу реакцію, а коли приїжджає ОБСЄ, то вже фіксують, що стріляють українці».
Бойовики стріляють з усієї зброї, що в них є, зокрема й забороненої Мінськими угодами. Інколи підганяють танки, самохідні артустановки і т. д. А українці мають право відповідати лише зі стрілецької зброї.
За словами бійця, часто виникають і контактні бої на вулицях самого селища, коли до противника 30-40 метрів. А місцевих там майже немає, лишилося зо два десятки пенсіонерів, які не хочуть залишати свої домівки. ОБСЄ та Червоний хрест привозять їм харчі.
«Плюс перемир’я в тому, що можна зміцнити сили нашої армії, але мінусів більше – бойовикам і далі завозять техніку з Росії і за цей час вони налаштовують місцеве населення проти України, – говорить Андрій. – Тому, коли ми повернемо ці території, то мало того, що буде зруйнована вся інфраструктура, ще й матимемо вороже налаштованих людей».
Боєць каже, шкодує, що свого часу в керівництва держави не вистачило волі на рішучі дії, тоді б, вважає він, АТО можна було завершити за два тижні.
«Попри те, що війна вже всіх втомила, ніхто не збирається розходитися, поки не завершимо справу», – говорить Андрій.
Коли знаходиш друга на війні…
На зміну «азовцям» кожні п’ять днів у Широкиному заступає батальйон «Донбас». Грузин із Прикарпаття Мераб Концелідзе ще вчора був там, а зараз у Києві, привіз загиблого товариша, киянина, додому.
«Вони обстріляли нас із 120-міліметрових мінометів. Уявіть, там після вибуху залишається триметрова воронка глибиною півтора-два метри. А він ховався за стіною півметра, то осколок пробиває стіну, каску і вбив його», – розповідає Мераб.
Про перемир’я він і чути не хоче. «Це війна, – говорить Мераб. – От, учора, коли ми прощалися з побратимом, прийшов наш командир Семен Семенченко, прийшли депутати і, звісно, прямої вказівки не було, але ми почули, що нас хочуть відвести на два кілометри назад. То ми сказали, що нікуди не підемо, будемо стояти тут, нам уже досить цих «відходів».
Із Києва Мераб Концелідзе поїде до Франківська, має забрати авто, що придбали волонтери. Його вже навіть не дуже тішить те, що зможе побачитись з рідними.
«Я за весь час війни не пам’ятаю, коли почувався щасливим, – говорить боєць, – стільки близьких друзів втратив. А коли людина знаходить друга на війні, то це справжній друг».
Зараз основне завдання українських військових у Широкиному – не пустити бойовиків до Маріуполя. Та якби був наказ зачистити територію від сепаратистів, Мераб каже, вони б це зробили – сили є: «У нас є все, а найголовніше – сильний дух, ви б бачили, як вони від нас драпають».
Відстояти кожен метр
Піски. Бійці окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ» пару днів тому відійшли від лінії зіткнення. Там лишилися інші підрозділи. Та бойовики обстрілюють не лише передову, а й усе селище.
«Зараз від нас до передової – 150 метрів, – каже командир «Карпатської Січі» Олег Куцин. – Бойовики стріляють забороненою Мінськими угодами зброєю, постійно працюють їхні снайпери, виїжджають танки. Вони й далі ведуть війну, тільки трохи в менших масштабах».
Бойовики щодня стріляють з околиць Донецька, з села Жаб’яче. Тиша тут – це година-дві на день. До оголошеного перемир’я Олег ставиться неоднозначно.
«Раніше у дні перемир’я бойовики ефективніше використовували цей час, ніж ми. Але в них було більше військового досвіду, вони знали, що робити, – говорить Олег. – Тепер і ми той досвід набули, та й нам потрібен перепочинок, аби освоїти нові види озброєнь».
Щодо місцевих, то якщо ще тиждень тому їх було десятки, то зараз одиниці, а їхня підтримка часто буває лише показовою.
«Був такий випадок, що ночами біля нас хтось світив ліхтариками, а потім над нами літали безпілотники, а згодом йшло точне бомбардування, – розповідає Олег. – А тут біля нас жила сім’я – чоловік, жінка і хлопчик. Дитина щодня була біля нас, ми йому давали харчі, з батьками спілкувалися. А потім провели обшук і виявили у них обладнання з виготовлення цих ліхтариків. Так це та людина, яка приходила до нас, посміхалася, тиснула руки, про Україну говорила…».
Незважаючи на перемир’я, є і загиблі, і поранені. За словами Олега Куцина, в середньому на три дні – один загиблий і щодня мінімум троє поранених. «Ми даємо відсіч, і, судячи з радіоперехватів, у них втрат не менше, а то й більше», – каже він.
Раніше завданням бійців у Пісках було захищати під’їзди до Донецького аеропорту. Зараз ситуація змінилася, та це не змінило бойового запалу військових.
«Я не бачу логіки, коли кажуть, «треба звільнити Піски, щоб вирівняти лінію фронту», – говорить командир «Карпатської Січі». – Це наша земля і ми повинні відстоювати кожне село, кожен метр».
