Взагалі, у Франківську доволі комфортно і весело, а от з пам’ятками архітектури – трохи сумно. Грошей на їхню реставрацію завжди бракує. Щось ніби роблять, але більше чекають, поки воно само розвалиться або хтось нахабний зруйнує, аби потім вибухнути праведним гнівом. Ще можна комусь віддати – і нехай мастить собі голову.
Щось подібне зараз відбувається з колишньою залізничною лікарнею на Тарнавського, 12. Очевидно, відновлювати її будуть не за міські кошти, пише Репортер.
Садок коло церкви
Затишна зелена вулиця Генерала Тарнавського – одна з тих, де будинки бачили колись екіпажі заможних власників, а тепер стоять нещасні, загубивши з фасадів половину декору.
Сірий будинок під номером 12 – пам’ятка місцевого значення, охоронний номер у реєстрі – 199. Будівля перейшла у власність громади Івано-Франківська від Львівської залізниці у 2015 році. До того п’ять років лікарня функціонувала неповноцінно, лише як денний стаціонар. На сесії міськради, коли приймали рішення перевести будівлю у комунальну власність, зазначили, що там буде заклад охорони здоров’я, можливо, реабілітаційний центр для учасників АТО, і його не можна передавати у приватну власність.
Втім, будівля занепала. Залізничники тепер переважно користуються послугами поліклініки № 5, що на Привокзальній площі. За словами головного лікаря Ольги Савчук, більшість підписала договори з сімейними лікарями, якщо треба – лікуються у тамтешній палаті денного стаціонару. Частину медперсоналу скоротили, частину перевели до тої ж поліклініки № 5.
«Усіх медсестер забрали, денний стаціонар перевали сюди, ми його зробили на дві палати, – каже Ольга Савчук. – Залізничники говорили про те, щоб приєднати до нашого закладу й цю лікарню, але нам вона не потрібна. Поліклініка – сформований заклад, який надає першу медичну допомогу, тут не може бути повноцінного стаціонару. А приміщення нам вистачає, персоналу не так багато».
У міського голови Руслана Марцінківа щодо будинку на Тарнавського, 12 – свій план. Пам’ятку таки планують передати в інші руки, скоріш за все, архієпархії УГКЦ.
«У нас є домовленість на 90 % з греко-католицькою церквою про дитячий садок, який вони зроблять за кошти німецьких інвесторів. Недалеко якраз католицька школа, і збудувати там садок – це буде логічно, – каже Марцінків. – Якщо ні, ще є варіант обміняти це приміщення з фірмою «Гаразд» на ділянку біля міського озера. Завжди треба шукати компроміс – щоб забудовник відмовився від ділянки, треба йому щось пропонувати. Бо в судах це може затягнутися на роки, і суди зазвичай вирішують не на користь громади».
З «Розважально-відпочинковим центром «Гаразд», який орендує ділянку біля міського озера, мерія воює давно. У 2018 році Апеляційний суд Львівської області дозволив «Гаразду» користуватися ділянкою. Але на спробу забудовника поставити там паркан, міська рада встановила намет, потім запланувала розкопки, збудувала капличку та освятила її.
Читайте: Гра престолів. Як у Франківську воюють із забудовою озера (ФОТО)
Поки господарський суд Івано-Франківської області розглядає справу, мер вирішив обміняти ділянку на іншу. Але навіщо тому забудовнику чергова пам’ятка з усіма її проблемами? Тому, скоріш за все, будівля таки відійде католицькій школі. За словами Руслана Марцінківа, остаточно все вирішиться у найближчі тижні.
Директор міського управління архітектури, дизайну та містобудівної діяльності Орест Кошик каже, що не в курсі планів міського голови. Але, за його словами, управління контролюватиме реставрацію.
«Усі ремонтні роботи у пам’ятці архітектури повинні погоджувати з нами, особливо щодо фасадів, – говорить Орест Кошик. – Якщо буде новий власник, то місто може впливати на нього, щоб робив реставрацію за свої, а не за бюджетні кошти».
У пресслужбі франківської архієпархії УГКЦ підтвердили намір облаштувати у будівлі дитячий садок, тому, якщо все вдасться, саме вони реставруватимуть пам’ятку.
Читайте: Пам’ятки бувають жебраками. Історія одного будинку із 500 в Івано-Франківську
За словами Руслана Марцінківа, щоб привести будинок до порядку, треба від 40 до 60 млн грн.
«На жаль, місто сьогодні не має таких коштів, щоб відреставрувати будинок за раз, – говорить мер. – Ми колись подавали на грант, хотіли зробити там будинок, де літні люди могли б час від часу проходити реабілітацію. Перший етап пройшли, а на другому нам відмовили. Ми провели попередні розрахунки щодо суми ремонту, але кошторисно-проектні роботи уже буде робити той, кому передадуть будинок».
Треба зберегти все
«Це відносно типова пам’ятка початку ХХ століття. Вона несе в собі риси перехідного періоду в архітектурі, у ній поєднані елементи класичних стилів з новими декоративними елементами, – говорить архітектор, художник Ігор Панчишин. – Будинок вписали у реєстр пам’яток у 1980-х. Це частина цілого комплексу віллового району, в якому всі будинки різні, вони не повторюють один одного. Окремі деталі там збереглися більш-менш нормально. Кожна вілла на вулиці має інакше огородження. При реставрації треба зберегти все – і садочок, і паркан, і відступи між будинками».
На думку Панчишина, сад біля будинку – також частина композиції, але його треба почистити.
«Охорона кожної пам’ятки архітектури складається з трьох зон: територія самої пам’ятки, охоронна зона і зона регулювання забудови, – розповідає Ігор Панчишин. – У нас ці норми порушують всюди. До того ж, зміни структури або функцій будинку тягнуть за собою і конструктивні зміни: опалення іншим способом, електрика тощо. Тому стоїть питання не лише ремонту чи адаптації, а збереження того невеличкого залишку деталей, карнизів. Суттєво зберегти автентичність і органічність. Найбільше, що можна змінити – це парк навколо будинку. Треба пересадити деякі дерева, провести чистку, бо зараз він запущений і закриває фасад».
За словами архітектора, ситуація з реставрацією у місті плачевна. Історичні будинки майже не відновлюють, до того ж, вони не мають потрібних документів.
«Реставрація – це не тільки ремонт, а етап обмірів, обстежень, історичних довідок, – каже Панчишин. – У нашому місті 90 % пам’яток не мають інвентарних документів, паспортів. Тому мусить бути проведений весь цей цикл робіт і щоб хтось за ним прослідкував. Але місто майже нічого не реставрує. Останнє, що я пам’ятаю: дзвіниця на Шептицького, брама з парканом палацу Потоцьких у 2015 році. На Мазепи білили фасади, але це – не повноцінна реставрація, бо пошкодження на фасаді з’являються, коли є проблеми з дахом, фундаментом, погана конструкція всередині. Просто побілити – не вихід».
За його словами, знести архітектурну пам’ятку – це взагалі злочин. Реєстр пам’яток підпорядковується безпосередньо Міністерству культури. Тому ні місцева влада, ні забудовник не можуть прийняти таке рішення.
«Все ж, пам’ятаємо цієї весни ситуацію з двохсотлітнім будинком на Василіянок, – говорить Ігор Панчишин. – Він був у реєстрі до часів незалежності, а потім звідти зник. Тому будинок знесли за кілька днів».
Читайте: То хто у місті хазяйнує. На вулиці Василіянок таки розібрали двохсотлітній будинок
І Панчишин, і Кошик вважають передачу будівлі залізничної лікарні греко-католицькій церкві – якщо не найкращим, то точно не найгіршим варіантом. Але за процесом реставрації треба буде наглядати. Головне – щоб пам’ятка «випадково» не зникла з реєстру і не потрапила до рук якомусь фахівцю зі спорудження багатоповерхівок.
Вілла Островської
За інформацією краєзнавця Івана Бондарева, район сучасних вулиць Тарнавського, Лермонтова та Кобилянської колись називався Леонівкою. Назва – на честь депутата австро-угорського парламенту Леона Білінського, завдяки якому в Станиславові відкрили залізничну дирекцію, і в результаті виник цей район. Новопрокладену сучасну вулицю Генерала Тарнавського назвали іменем польського поета Юліуша Словацького. Тут мешкало багато жінок-домовласниць, тому вулицю навіть жартівливо називали «вулицею заможних вдівиць».
Вулицю забудували віллами. Ту, що на Тарнавського, 12, побудували для міщанки Кузьминської. Дата будови – 1903 рік, викарбувана на картуші у верхній частині ризаліту. З 1910 року власницею була Марія Островська, а у 1935 – якийсь Дзеконський.
Читайте: Слідами старого Станиславова. Будинок Натана Бораля
У 1945 році колишню віллу Островської з’єднали з сусідньою та відкрили там залізничну лікарню. У процесі реконструкції зруйнували внутрішні торцеві стіни. На другому поверсі було терапевтичне відділення, на першому – хірургія.
У 2010 році лікарню перевели у денний стаціонар, а з 2015 будинок стоїть пусткою.
