Машина «вмерла». До місця дислокації прикарпатського 5-го батальйону лишилося з 15 км. Довелося викликати хлопців, аби притягнули до себе і наш транспорт, і волонтерів ВПО «Коломия-центр», і фотокореспондента «Репортера». Хоча настрої населення до українських військових позитивні, але ж кордон – якихось 4-5 км. Кожна «подорож» небезпечна. Днями бійці батальйону потрапили в засідку. Техніка пошкоджена. Але більша трагедія, коли гинуть люди…
Чекали не довго. Під’їхала вантажівка з групою супроводу. На обличчях бійців – напруга. Вони готові зустріти небезпеку. Мікроавтобус зачепили, рушили. 15 км ніби й не багато, але коли це в «червоній» зоні АТО та ще на швидкості в 50 км / год. – вічність. На Донеччині сонце сідає скоріше, тому намагаються пересуватися дорогами до шостої вечора. Але все минулося. Ми прибули у розташування 5-го батальйону територіальної оборони «Прикарпаття».
– Доброго вечора! Замначштабу, – представляється чоловік у камуфляжі.
– Маю акредитацію для роботи в зоні АТО. Чи ви не дозволяєте фотографувати?
– Та ні, що ви? Ми навпаки раді. До нас майже ніхто не приїздить із преси. Йдемо я вас познайомлю з комбатом, – посміхається.
Це втішило, бо незважаючи на всі заяви прес-служби АТО, працювати фотокореспондентам важко. Там не фотографуй, з тим не говори, туди не ходи. А головне – ніхто не хоче возитися з журналістами. Ця обережність військових зрозуміла. Але вони також мають зрозуміти, що, не висвітлюючи війну зсередини, ми програємо війну інформаційну.
«Доброго вечора, хлопці! Сідайте за стіл, – радісно зустрічає комбат, – пізно вже. Вчора нас «градами» обстріляли. Слава Богу, всі живі. Не вгомоняться ніяк росіяни, луплять зі своєї сторони. Склад продовольчий згорів. Завтра подивитесь».
Швидко стемніло, але спека не спала. У батальйоні – тиша.
«Над базою «безпілотнік». Усім бути біля бліндажів», – прозвучало в рації комбата. А на небі – купа зірок, одна рухається. Це безпілотний апарат. Ще й мобільний зв’язок зникає – скоро може бути обстріл. Треба йти у схованку. Найбезпечніше місце – бліндаж. І що глибше ти вкопаєшся та вище зробиш насип, то безпечнішим буде укриття. Цієї ночі минулося, але який там сон?
Ранок, шоста. Сонце вже припікає. Всі бійці на ногах. У кожної чоти своє завдання. Йду знайомитися з хлопцями та оглянути наслідки обстрілів з «Граду». Пересуватися доводиться відкритою територією. Є відчуття небезпеки. Ще не зовсім адаптувався. Проте, бронежилет скинув. Хлопці кажуть, що так менше привертаєш увагу і не виділяєшся на фоні інших. Лише ті, хто йде на завдання, вдягають повну амуніцію. Пройшовся до складу харчів, в який влучив снаряд «Граду». Прямого влучання не було, але намет прошили кілька осколків і він загорівся. Зараз там згарище, тліє. Спершу намагалися загасити, та лише витратили воду. Дещо з харчів врятували…
«Шкода намету, – говорить завсклад, – а волонтери стільки понавозили харчів, що вистачить надовго. Та й Міноборони постійно надає. Сьогодні має бути колона з продуктами. Єдина проблема – з водою, бо вона тепла. А так хочеться прохолодної!».
Так, тут навіть у тіні 30 градусів.
«Це наш транспорт. Шкода, бо деякі вже настільки розбиті, що й віддавати нема що, – говорить офіцер, показуючи пошкоджені автобуси. – А це той автобус, який на фугасі підірвався. Хлопець загинув. Молодий був, гарний військовий. Вічна йому пам’ять».
Автобус весь побитий, вікна розбиті, бампер відірваний. На задньому сидінні коробка зі слідами застиглої крові. У салоні закривавлені бинти. Хлопця намагалися врятувати. Не змогли. А от автобус вдалося відбити та відтягнути на базу.
Вдалині стоїть КрАЗ. Капот і бокове крило пошматовані уламками від «градівського» снаряду.
«Шкода, – говорить механік батальйону, – ми його з 72-ї бригади притягнули. Те, що там залишилося від неї. Нас хоча б не так поливають «градами». Там узагалі було пекло. Ми їздили хлопців вивозити. То дійсно жах – не кожен може дивитися на таке».
П’ята година. З бійцями батальйону наговорилися досхочу. Всі готові битися, вірять у перемогу, дещо змучені, але бойовий дух – високий. Треба триматися. Найголовніше для них – підтримка своїх, краян. Вони відчувають це, вдячні.
Виїзд додому відклали на завтра. Ввечері їхати небезпечно.
«Бензопила» літає, – каже один із бійців. – Щось вони зарано сьогодні». «Бензопила» – це той самий безпілотний апарат, він дзижчить точно, як бензопила. Збираємося біля бліндажу. І раптом – свист! Міномет.
«Всі в укриття!», – кричить комбат.
За пару секунд з десять бійців вже сиділи в бліндажі. Вибух. Десь недалеко. Пристрілюються. Знову свист, за ним вибух. Далі пішла ціла канонада вибухів. Навіть повітря в бліндажі трясеться.
– Всім докласти ситуацію, – каже в рацію комбат.
– Перший – добре. Другий – все добре… Сьомий – все добре, – відрапортували чатові.
– Добре, що всі живі та цілі, – зітхає комбат.
За пару хвилин обстріл розпочинається знову. Триває 20 хвилин. У бліндажі майже всі слухають і рахують. Комбат по рації постійно з’ясовує ситуацію. Стріляють зі сторони Росії.
Ніби стихло. Кілька бійців біжать до машин – треба перегнати транспорт у безпечніше місце.
За пару хвилин прилетів «Град». Бліндаж трясе. Удари в землю глухі, але настільки сильні, ніби хтось б’є великим молотом. Всі дивляться на стелю бліндажа. Вона здригається. Хтось схилив голову – молиться.
– Сьомий, як там у вас? – питає в рацію комбат. Рація мовчить.
– Сьомий, як там у вас?!
– Все добре, – нарешті відповідь.
– Ну, слава Богу!
Стихло. Бійці кидаються надвір. З одногу боку горить ліс, з іншого – поле. Небо багровіє. Побігли гасити пожежу, адже неподалік загорілася машина з боєприпасами. Одному з вояків вдалося відвезти її від бази та ще й загасити на швидкості.
Виставили караули. Інші пішли перепочити у бліндаж. Але цієї ночі мало хто спав…
Зранку я разом з волонтерами ВПО «Коломия-центр» вирушив додому. В голові крутилося одне: «На цих хлопців із 5-го батальйону можна покластися».
P. S. Особлива подяка командиру 5-го батальйону Віталію Комару та волонтерам ВПО «Коломия-центр» – за допомогу й турботу в зоні АТО.
Comments are closed.