Минулого тижня з гастролей Луганщиною повернулися актори івано-франківського облмуздрамтеатру. Вони розповіли «Репортеру» про переповнені зали, про злам свідомості луганчан та про коляду зі сльозами.
На Луганщину театр повіз виставу за твором Марії Матіос «Нація». До речі, такі гастролі ініціювала сама письменниця. Ввечері 15 січня, одразу після «Енеїди», франківці вирушили на схід великим автобусом, наповненим декораціями, ляльками-мотанками та посилками для бійців.
Блокпости долали без перешкод, бо всі були попереджені. Небезпечних ситуацій під час поїздки не виникало навіть у прифронтовій зоні. Кажуть, мали по охоронцю на кожного.
Перший виступ франківців був уже 17 січня у Сватово. Наступного дня вони грали у Кремінній і Сєвєродонецьку. Актори розповідають, що зали були переповнені, а такої різношерстної публіки у них ще не було: військові, мирні мешканці, навіть, сепаратисти…
Перед кожним виступом на сцену виходив головний режисер і директор театру Ростислав Держипільський і пояснював події з вистави. Про 1940-і роки на Прикарпатті, про прихід «визволителів» на Західну Україну і горе, яке вони принесли. Розказував, що на Івано-Франківщині є дуже небагато родин, де б нікого не розстріляли, не вивезли до Сибіру чи не посадили до в’язниці просто за те, що люди жили на своїй землі, молилися Богу й ходили до церкви.
За словами акторів, зараз «Нація» дуже актуальна, а ще в ній нема чіткого розмежування – хто поганий, а хто добрий. Тут більше показано людський фактор і те, як на людину може впливати час, війна.
«Вистава розказує, що були люди з наших країв, які служили в радянській армії, але помагали своїм, – розповідає актриса театру Надія Левченко. – А були такі, що служили в УПА, і робили зле. Там якісь такі людські речі, конкретні слова: «Навіщо вбиваємо один одного?». Після вистави багато людей підходили та проводили жорсткі паралелі, казали, те, що ми пережили тоді, зараз відбувається у них. Одна жінка розповідала, що в неї на вулиці п’ять хат за Україну, а решта 20 – проти. Але живуть поруч, ходять в один магазин, спілкуються далі».
У кожному місті на сцену до акторів піднімалися глядачі, аби взяти автограф, сфотографуватися чи просто поспілкуватися. Хтось говорив щиро, хтось просто хотів подивитися на «живих бандер».
«Так, є багато людей, які вірять в Росію, але є багато таких, які сказали, що після перегляду у них щось перевернулося, – говорить актор Олексій Гнатковський. – Жахлива ситуація, коли ти бачиш злам свідомості в очах людини. Уявіть, ви все життя вірили в одного Бога, а він насправді інший! Щось таке у них зараз».
У Сєвєродонецьку акторам довелося святкували другий Святвечір, вперше поза домом.
«Ми помолилися, повечеряли і почали колядувати, як годиться, – згадує Гнатковський. – З нами був власник ресторану, старший чоловік, і у нього просто покотилися сльози. А офіціантка, яка нас обслуговувала, десь вибігла ридати на кухню. Дивувалися, звідки ми все це знаємо? Та в нас діти, які ще добре не говорять, але вже знають якусь колядку. А в них цього нема – забрали і не давали».
Ще перед кожною виставою наші актори роздавали усім ляльки-мотанки. Згадують одного військового, який розказував, що якраз сидів у залі, а тут телефонують, що їхній блокпост у Станиці Луганській «градами» накривають.
«Я тримаю цю мотанку в руках і молюся, аби помогла моїм хлопцям», – переповідають актори слова чоловіка. – Тоді все обійшлося. Хлопці потребують тих оберегів. У них автомати обвішані стрічками, маками».
Франківці їхали колядувати і в Лисичанськ, на блокпости до військових. Кажуть, воякам дуже не вистачає простого спілкування. Усе, що треба, привозять волонтери. Але ті п’ять хвилин побудуть і поспішають далі, а вони лишаються самі. Тому нашим були дуже втішені, наговорилися.
Актори в один голос кажуть, що для себе навіть заново переоцінили значення культури.
«Заступник комбата сказав, що ми зробили більше за танки, – каже Олексій Гнатковський. – Сказав, що автоматом він не може примусити любити Україну, а ми своїми словами – можемо».
«Коли їхали назад, я зрозумів, чому ці волонтери так вгрузають у свою справу, – говорить директор театру Ростислав Держипільський. – Адже ти бачив усе на власні очі і матимеш гріх, якщо туди не повернешся. Ми будемо планувати і наступні поїздки на схід. Люди хочуть спілкування. Вони були зомбовані і зараз ніби розуміли, що щось у тій пропаганді було не те. У них утворився вакуум, який треба заповнити нашим – українським. А мистецтво – це найближчий шлях до душ людей».
Comments are closed.