Рада проголосувала за закон про особливий режим. Амністія бойовиків, місцеві вибори, народна міліція, відновлення Донбасу за рахунок центральної влади, локальна співпраця з Росією – якщо коротко, то саме так і виглядає «особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей». Більшість українців поставилися до нового закону негативно: «За що воювали?». Та обурення у мешканців Донбасу від «особливого» статусу не менше.
На всіх хабарів не збереш
Донецьк. Тепер в «особливому» режимі. Зовні нічого не змінилося. Далі стріляють. Одне тішить – уже не по житлових районах. Під обстрілами зараз аеропорт. Центром Донецька, як і раніше, їздять танки. Але безлюдне місто оживає. Мешканці повертаються додому. Іншого виходу нема: гроші закінчуються, не за горами зима, а теплого одягу немає також.
Два тижні тому додому повернувся Олексій (прізвищ тут не буде). Шахтар, 25 років підземного стажу. Був у Києві. Виробляв там регрес – це така фінансова компенсація за втрату здоров’я на роботі. Позначилися роки важкої праці під землею: радикуліт, хворі легені, проблеми зі слухом. Однак, отримати регрес не так просто.
У київській лікарні вимагали гроші. Не натяками, відверто про це сказав лікар.
«Ви ж знаєте ситуацію в Донецьку, – відповів йому Олексій, – я пенсії з травня не бачу». На що лікар: «Знаю, ну то дайте, скільки зможете».
Олексій назбирав, скільки зміг – у родичів, знайомих…
Нарешті, довідка, що підтверджує професійне захворювання, на руках. А тепер треба в Донецьк, бо лише там можуть винести остаточне рішення. І нікого в столиці не хвилює, що людину відправляють під обстріли. Навіть усі документи дали на руки. Раніше відправляли поштою. А зараз пошта у Донецьку не працює.
Олексій знову у лікарні, тепер у донецькій. Показує довідку.
«Вам дали її в Києві, – каже лікар. – А Київ – це Україна, а в нас тут – ДНР».
Залізний аргумент, що робити далі, шахтар уже не знає.
Біля відділення «Нової Пошти», яке, до речі, не працює – велика черга. Олексій підходить, питає. Кажуть, гуманітарна допомога від Рината Ахметова. Дають харчі, але не всім, лиш тим, кому за 65 та інвалідам. Але він не підпадає під ці категорії, може, й на щастя…
А в шапці заяви – Царьов
Лариса – шкільна вчителька. Викладає українську мову та літератур. Зараз удома, у відпустці без утримання. Діти до школи не ходять.
«А що там робити? Чекати, коли снаряд прилетить? – каже пані Лариса. – Як уявляю собі гімн ДНР на лінійці, то відразу мороз по шкірі».
З десяток учителів таки ходять до школи, каже жінка, прихильники ДНР. Тепер ще й з особливим статусом.
«До останнього не вірила, що нас ось так віддадуть, – говорить вона. – Дуже прикро, бо далеко не всі хотіли «республіки». А розплачуватися повинні всі».
Батьки у жінки – пенсіонери. Мати ходила дізнаватися про хоча б якусь допомогу.
«А в шапці заяви на гуманітарну допомогу – Царьов, як шишка в Новоросії, – розповідає пані Лариса. – Тож мама ввічливо подякувала та й пішла. Обійдемося без їхніх круп».
Лариса сподівається, що все повернеться на свої місця, сумнівається, що та ДНР дбатиме про бюджетників.
«Зараз доїдаю свої відпускні, – каже вчителька. – А що далі – не знаю».
Нікому не вірю
Околиця Донецька. Година шоста-сьома вечора, людей на вулицях вже нема. Саме тоді починають стріляти. Ніна якраз встигає прийти додому з роботи. Жінка працює продавцем на місцевому ринку.
Увесь цей час вона з хворою матір’ю залишалася в Донецьку. Довго не працювала, але тиждень тому знову вийшла на роботу. Каже, стріляють вже менше, та й виходу іншого немає – потрібні гроші. Адже ліки для старенької матері недешеві.
«Хто стріляє, звідки, куди – не знаю, – говорить пані Ніна. – Я вже нічому не дивуюся. І нікому не вірю».
Щовечора жінка щільно зачиняє двері, вікна. Нічого не допомагає – у квартирі стоїть гул від вибухів. Дає ліки мамі, сама п’є заспокійливе, лягає спати. Намагається ні про що не думати.
Боротьба ще попереду
«Треба розуміти, що Президент і Верховна Рада пішли на прийняття кількох законів, які передбачають особливий статус Донбасу, через безвихідь, – каже Володимир Кіпень, соціолог, директор Донецького інституту соціальних досліджень та політичного аналізу. – В українському війську великі втрати. Є економічний спад, бо Росія веде і економічну війну. Немає достатньо дієвої допомоги від західних союзників. Багато хто відмовився надати Україні таку необхідну зараз допомогу зброєю. Тому нам потрібен перепочинок. Щоправда, цей перепочинок – це такий собі компроміс за рахунок населення Донбасу та інтересів України».
Донеччани, які займають проукраїнську позицію, не зможуть жити у рідному місті, впевнений Володимир Кіпень. Соціолог і сам ще два місяці тому виїхав з Донецька. Його попередили, що він є у списках ДНРівців. Пан Володимир знав, чим це може закінчитися, тому вирішив не ризикувати.
Володимир Кіпень ще є професором кафедри політології історичного факультету Донецького національного університету. Заклад нещодавно захопили ДНРівці. Вивісили там свій прапор і на тому все закінчилося. Діяльність вишу нині паралізована. Дві тисячі викладачів залишилися без роботи, а 20 тисяч студентів цьогоріч навіть не починали вчитися.
«Ми всі чудово розуміємо, що українська влада не зможе контролювати цю територію, – говорить Володимир Кіпень. – Донбас залишиться де-факто під контролем проросійських бойовиків і Росії. Ось приклад Донецького національного університету – скільки людей залишилося без роботи, без засобів для існування? Сьогодні ми реально можемо ввійти у ситуацію величезної гуманітарної кризи».
Та, незважаючи на всі труднощі, політолог вважає, що людям треба набратися терпіння. Потрібен час, аби армія відновила боєздатність. Аби зменшити втрати в економіці. І пам’ятати, що особливий статус Донбасу – це тимчасовий перепочинок.
«Думаю, що це не мир, це перемир’я, – каже Володимир Кіпень. – Боротьба ще попереду, і ми сподіваємося на перемогу».
Comments are closed.