Дмитро Клугер: як вижити у катівні ДНР (ВІДЕО)

Корінний донеччанин Дмитро Клугер у 2014 році шість днів провів у підвалі Донецького управління СБУ. Вийшов звідти живим. Потім воював добровольцем у батальйоні «Луганськ-1». Нині живе у Києві.

У вересні цього року разом з іншими ветеранами приїжджав до Франківська з виставою «Голоси», де грають атовці. А в жовтні приїхав до міста вдруге – вже сам. «Репортер» говорив з Дмитром у кав’ярні. Під час розмови чоловік викурив пачку цигарок «Прима» без фільтра.

Нині Дмитру Клугеру 41 рік. Народився в Донецьку. Батько був слюсарем, мати – муляром. «Вони лишилися у Донецьку, мертвим тяжко переїхати. Їх уже років 20 немає. Старший брат теж недалеко похований», – каже Клугер. Молодшого брата Дмит­ро забрав з собою до Києва. «Він просився до мене в батальйон. Казав, що ти підеш, і я піду. А куди його брати – він ботан?! Я йому казав, сиди в Києві, будеш заробляти гроші й мені надсилати».

Дмитро намагається говорити українською, каже, потрібна практика. Дуже багато курить і жартує.

«Я, можливо, вас трохи розчарую, але мої погляди – не проукраїнські, вони пролюдські, – посміхається чоловік. – Так збіглося, що Україна і більшість українських поглядів просто співпадають з людськими. На противагу тій темряві, що в Росії. Бо взагалі на сході – не сепаратисти, то колаборанти. Сепаратисти боряться за незалежність, а там усі лише нею прикриваються».

Усвідомлення того, що на Донбасі щось не так, прийшло до Дмитра ще в дитинстві.

«Ви маєте розуміти, що це Донецьк, це не Західна Україна, де дітям пояснюють, що таке Україна, патріотично виховують. Там тотальна радянізація. У нас на дитсадку висіла велика червона зірка, як зараз пам’ятаю, – розповідає Клугер. – Одного разу мені наснився сон, що там, за тією зіркою, живе Ленін. Страшний, жахливий. Якщо піднятися на третій поверх, там є слизька сходова. Діти туди заходять і зісковзують вниз. Вони вже не можуть повернутися назад. А на них чекає Ленін – щоб з’їсти. Мене це тоді так вразило. Я не знаю, звідки воно взялося в моїй свідомості, адже я його портрета навіть не бачив, але вже собі його уявляв».

«На підвал» Дмитро потрапив у травні 2014-го, під час президентських виборів.

«Нас троє було, їхали з Донецька в Мар’їнку, там бракувало людей для забезпечення президентських виборів. На виїзді з міста автомобіль зупинили даішники, подивились документи і спитали, куди хлопці їдуть.

«А наш водій Вітя візьми та й ляпни – на вибори! В інший рік, в інших умовах це була б крута відмазка, але не цього разу, – посміхається Клугер. – Вони одразу викликали наряд ДНР. Почали нас знімати на відео, сміялися, що зараз приїдуть і нас просто постріляють. Ми ще встигли викликати міліцію. Ну, прийшов міліціонер, постояв від нас метрів за 30, у нього навіть пістолета з собою не було».

Дмитро каже, бойовики приїхали на знайомій йому автівці, машині Руслана Куд­рявцева. «Він теж був у комісії на виборах. Його взяли за кілька годин до того, прямо в окружній виборчій комісії. Потім ми зустрілися на так званих виправних роботах».

Спершу в них перевірили документи. Хлопці до останнього сподівалися, що відмажуться, бо всі ж місцеві. Але потім у них перевірили багаж, а там виборчі списки і прапор України…

Зав’язали очі, повезли до підвалу СБУ. Дмитро так і називає своє перебування там – «на підвалі».

Каже, через неспокійну ситуацію передбачливо носив під штанами футбольні щитки, хоч сам у футбол майже не грає. Саме через ті щитки на першому ж допиті його запитали, як ставиться до футболу.

«Фішка в тому, – пояснює Клугер, – що бойовикам було важко працювати з молодіжними рухами типу ультрас. Якщо люди регулярно зустрічаються і б’ються задля того, аби спустити пар, то давити на них за допомогою фізичних знущань тяжче. Ці люди не бояться ні вибитих носів, ні поломаних зубів. Для них травми – це майже спорт. Я хоч і не був ультрасом, але маю високий больовий поріг».

Били сильно й багато. «Я просто зрозумів, що живим уже не вийду. Люди найбільше бояться болю і травм, та якщо розумієш, що тобі максимум дожити до ранку, то, як то кажуть: «Мертвому віслюку вуха не потрібні». Я швидко звик до цієї думки і став байдужим. Я навіть ловив кайф, що вони намагаються мене зламати, а я не подаю вигляду. Це була моя захисна реакція. Якщо біля тебе садисти – це єдиний спосіб їм щось протиставити. Їм потрібні від тебе страждання, і коли ти їх не проявляєш, їх це дратує».

З ув’язненими працювали як самі бойовики, так і кадрові російські військові.

«Місцеві були дуже сильно залякані, бо розуміли, що легко можуть опинитися на нашому місці. Я розмовляв з одним таким, грубо кажучи моїм охоронцем. Його теж два дні били в підвалі, аби він зізнався у шпигунстві. Він охороняв мене, коли виводили на роботи. І теж працював з нами. Я тримав мішки і зв’язував, а він лопатою накидав пісок. Він поводив себе як людина, яка ніби хоч трохи думає. Був такий момент, коли мене четвертий день в бетон вбивають – за вибори, за Порошенка, а він мені заявляє потім: «А ти теж думаєш, що Порошенко – це проєкт Путіна?». Я навіть не знайшов, що йому відповісти».

На третій день Дмитро почав відмовлятися від їжі, каже, відчув, що мутніє розум. «Певно, до каші підмішували щось на кшталт первентину, який змушує мозок працювати, концентруватися, це як допінг. Я виріс у наркоманському районі, тому відрізнити, під чим людина, – можу».

Клугер розповідає, що після цього на допити забирали менше. Просто приходили й били, без жодних пояснень.

«Я ще хотів розібратися, чого саме вони від нас хочуть. Але після чергового побиття змирився. З нами працювала, як я їх називаю, «зондеркоманда». Вони вигадували абсолютно безглузді звинувачення і самі в це вірили. «Ти продав голос» – б’ють, «зрадник Донбасу» – б’ють. Напевно, їм так було легше себе мотивувати».

А потім Дмитро вирішив покінчити з життям. Об бетонну підлогу застругав металеву пряжку на поясі і спробував порізати вени – не встиг завершити. «Після цього вони у всіх бранців перевірили наявність поясів, бо під одягом його не надто видно». Далі намагався повіситись на шнурівці – завадили наглядачі, коли почули підозрілу тишу.

«Я дійшов до того, що готовий померти, коли медитував. Підвал – найкраще місце для медитації, яке я зустрічав, – посміхається Клугер, прикурюючи нову цигарку від попередньої. – Мене не відволікали зайві думки, бо завтра могло й не бути. Хоч смертники в концепціях езотерики приречені на вічне повторення останніх днів, я все ж наважився. А потім не вірив, що досі живий. Охоронці, що мене знайшли, сказали, що так не можна, не по-християнськи… «До речі, вони називали себе «Православною армією», уявляєте? Один навіть сказав, що вони – воїни світла, на що я запитав: «Ви що – фанати Ляпіса?».

Коли їх відпустили, це було дивом.

«За шість днів вони не змогли витягнути з мене жодної інформації. З Ольги, з Віктора, яких взяли зі мною, – теж. У мене була єдина думка – подзвонити брату і спитати, чи встиг він звалити з квартири. Ох, і отримав він у мене, коли я зрозумів, що весь цей час він був вдома!».

Разом з ними випустили й Руслана Куд­рявцева, саме на його автівці забирали Клугера бойовики. «Взяли нас трьох, а випустили чотирьох, – сміється Дмитро. – Я ще жартував, що ми в неволі розмножуємось».

…Нині він живе в Києві, періодично їздить до побратимів на схід – «аби зброю в руках потримати і побачити всіх». Підпрацьовує на тимчасових роботах – «то кран поремонтую, то ще якусь сантехніку».

У виставі «Голоси» Дмитро зіграв самого себе.

«Це був новий для мене досвід. Ми спершу брали інтерв’ю один в одного, а потім нам режисер видав текст з нашими ж історіями. Мені сподобалось», – говорить Клугер.

Дмитро ще жодного разу не був за кордоном, мріє поїхати – аби побачити, до чого треба рости його рідному Донбасу. На швидке завершення війни не сподівається, але вірить, що переможе «світла сторона».

Автор: Тетяна Скоропляс

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні