Боєць-снайпер штурмового полку “Сафарі” Іван Чайковський розповів, як воює.
Для 35-річного франківця вона почалася у 2014 році, пише Репортер з посиланням на сторінку полку спецпризначення “Сафарі”.
Коли почалися перші заворушки на сході, я приїхав додому з-за кордону, щоб захищати рідну землю від ворога. Поновився на службі в МВС і увійшов до батальйону “Івано-Франківськ”, – розповідає військовий.
Основні події для його підрозділу відбулися в Іловайську.
26 серпня 2014-го моя група заступила на оборону блок-посту, який ми втримували дві доби. Вночі 29 серпня вирушили з міста так званим “зеленим коридором”. Потім в наш бік почався обстріл, мабуть, з усіх видів зброї – градів, танків, мінометів… Ми подолали близько 5 км, після чого нашу машину підбили з РПГ. Перший снаряд влучив у кабіну, другий – в кузов. Далі нас почали обстрілювати із засідки – ворог перебував буквально на відстані 100 метрів. Вискочивши з машини разом з побратимами, що вижили, ми встигли поранити двох росіян. Я натомість був поранений у руку, – каже Іван Чайковський.
Івана та кількох його побратимів взяли у полон, але невдовзі обміняли на росіян. Далі було тривале лікування. Зараз рука частково функціонує.
Іван Чайковський має третю групу інвалідності, та це його не зупиняє. Може заряджати зброю, стріляти – тож воює далі.
У “Сафарі” він – з першого дня створення полку.
Найбільше радів тому, що очолив цей підрозділ Василь Віконський, якого я знаю як сильного командира та мудрого стратега, – каже боєць. – Своїх людей “Бетон” ніколи ніде не залишить. На операцію він завжди йде першим, а відходить з неї останнім. Таких командирів, як він, на війні зустрінеш нечасто.
За рік, що минув, Іван взяв участь у багатьох бойових операціях. Найбільш драматичним епізодом стала загибель більш ніж 20 побратимів під Запоріжжям, коли в базу влучила російська ракета. Іван та кілька його товаришів перед цим вирушили на завдання – це врятувало від смерті. Але біль від втрати людей, з якими разом воював, жив під одним дахом, дуже великий.
Читайте: Наші на війні. Універсальний солдат Максим Веприк
На військовій формі захисник носить із собою амулет у формі хреста та снайперської гвинтівки – його вручила близька людина.
Яка моя головна мотивація у війні? По-перше, я впевнений у нашому командирі та у своїх побратимах. По-друге, мене спонукає йти на фронт моя родина, діти. Моєму сину 7 років, і я більше за все не хочу залишити цю війну йому у спадок. Маємо завершити її своїми зусиллями і повернутися додому з Перемогою! – каже Іван Чайковський.
