За межею

Хвороба як вирок. А що коли йдеться про психічні розлади, через які непереливки не тільки хворому, але й рідним та близьким? Аби відчути та дізнатися, а й справді – «як воно?», «Репортер» на тиждень подався до обласної психіатричної лікарні № 3. У жіноче відділення межових станів.

Спецзаклад

Поширювати особисту інформацію про психічно хворих забороняє закон. Про це журналістку «Репортера», яка до лікарні прийшла практиканткою, повідомили одразу. Прийняли люб’язно, та попередили: маслом тут не намащено, але за бажанням можна багато чому навчитися. Головний лікар Мирон Мулик для кожного – вчитель та авторитет. Кажуть, сам постійно вчиться, інших змушує.

За словами головного психолога Оксани Чайки, яку «Репортеру» призначили наставником, усі десять дівчат-психологів із різних відділень пройшли додаткове навчання на курсах – з групової та сімейної психотерапії, психодіагностики тощо. Також наголосили: заклад специфічний, тому язик варто тримати за зубами, бо всяке трапляється, та й пацієнти з чоловічого відділення можуть неадекватно реагувати на появу «новенької панночки».

Правда, чоловіче відділення «Репортер» зміг побачити лише краєм ока та почути від лікарів, що поділ на «жіноче» і «чоловіче» – то радянський спадок, що у світі пацієнти та пацієнтки – вкупі.

«І це нормально: люди шукають порозуміння, вчаться спілкуватися, – каже Мирон Мулик. – У нас про з’єднання не йдеться. Це ускладнює долання стереотипів і далі розмежовує суспільство. Так, за кордоном вважають, що ці люди теж мають право на особисте життя. Наприклад, у Голландії у психлікарнях є повії, які проходять спецпідготовку. Відповідно, рівень агресії тих пацієнтів значно нижчий, бо незадоволене лібідо – це завжди агресія. Натомість, наша система направлена на задоволення потреб не людини, а держави».

На прийомі

Затишне зелене подвір’я. Із корпуса в корпус переходять заклопотані люди в білих халатах. Робочий день триває з 8.00 до 15.00, бо робота зі «специфічними» пацієнтами прирівнюється до важких умов праці. За день встигають продіагностувати трьох-чотирьох. До речі, у жодному разі не можна казати «хворий», лише – «пацієнт!».

У кабінеті головного психолога Оксани Чайки – привітно та затишно. Сюди завжди хтось заходить: лікарі, психологи, медсестри. Говорять про пацієнтів – нових чи старих. До речі, «старий пацієнт» – дуже відносне визначення. Переконатись у цьому допомогла пані Тетяна, яка лікувалася в гострому жіночому відділенні уже давненько, проте час від часу напрошується на зустріч з Оксаною Чайкою. Так було й цього разу.

Жінка одразу заходилася розповідати про те, що її чоловік знову приїхав із заробітків, і знову взяв-ся за старе – п’є. І так усі десять років подружнього життя. Жінка сподівається на зміни, а натомість, з неї кепкують, що в неї подруги «з дурдому» і сама вона звідти. Психолог робить спробу вивести жінку на рівень самоаналізу: чому так відбувається, чого насправді хоче Тетяна, і що готова для цього зробити. І прощається з нею до наступного разу…

Ідемо до іншого психолога. «Середніх років чолов’яга виглядає на старця. Це один з цікавих випадків, – розповідає про пацієнта психолог пані Маркіяна. – Діагноз – легка розумова відсталість. Найбільше страждають увага та пам’ять. Чоловік каже, що він первинний. Коли розпитую, виявляється, що навчався у спецшколі, у нас уже лікувався. Прийшов підтверджувати групу».

До речі, Оксана Чайка розповіла, що іноді батьки роблять своїм дітям «ведмежу послугу», соромлячись звернутися до лікарів і виробити дитині групу. Особ-ливо часто приховують розумову відсталість у дівчат. Мовляв, аби заміж вийшла. Та все одно через -надцять років доводиться потрапити до лікарні. А з тим, щоби та дитина мала від держави належний захист, дуже непросто, пенсія тоді дістається мізерна.

До кабінету заходить високий хлопчина років вісімнадцяти. Психолог починає тестування з десяти слів, які слід запам’ятати і повторити: сонце, море, школа, машина… Якщо пацієнт називає лише чотири-п’ять, то тут є нюанси. За три спроби юнак не повторює більше за шість слів. Та він цим абсолютно не переймається. Сестра говорить, що це в неї вперше такий пацієнт, коли йому все байдуже. Батько хлопця каже, що його турбують епілептичні приступи. Виявляється, що все почалося з інсульту, який стався в юнака у 14 років…

До кабінету заходить хлопчина років 26. Ймовірний діагноз – шизофренія. Мислення таких людей дуже дивне. Якщо, наприклад, епілептик не знає таблиці множення чи не може пояснити вислову «кам’яне серце», то шизофренік на всі запитання відповість, а з поясненнями так закрутить, що й не зрозумієш, хто розумніший. Без жартів. Далі – тестування за звичною схемою: десять слів, погрупувати картинки, визначити колір, який подобається найбільше. Справився, але відчутно втомився. Психолог прощається до наступного разу.

Історія життя

Особисто поспілкуватися з пацієнтами Оксана Чайка запропонувала аж на п’ятий день. Одні підходять з недовірою, інші – наче все життя чекали на цю зустріч і за тих 15 хвилин намагаються переповісти історію всього життя. Про маму, яка «запхала» сюди, щоби не заважала жити; про омріяного чоловіка, про кар’єрні сходинки, про синці від співмешканок по палаті.

Симпатична, з приємним голосом, пані Марта. Початкове враження – артистична натура, представилася вчителькою англійської. «Коли людина переживе багато, то зрозуміє життя, – говорить вона. – Заміж вийшла, маю штамп у паспорті, але справжньої сім’ї не було. Він мене тлумив по голові безбожно. Дістала шок, але з розуму не зійшла».

Намагаюся налаштувати жінку на позитив і вивести зі смутку: «тут гарно, лікарі хороші», на що вона – «то все омана». «У мене були такі стосунки, що мені казали – їж, а чулося – ніж, – каже жінка. – Сьогодні суспільство накладає штампи на людей: хтось – плюс, а інший – мінус».

Марта зауважує намисто, усміхається і каже, що дуже гарне, скромне, а скромність – «то є плюс». На запитання, чи має тут подругу, відказує, що любить Василину. Каже, що ця Василина переважно мовчить, читає книжки, а як щось скаже, то дуже влучно. Далі пильно вдивляється у вічі та запитує: «Як думаєте, який може бути нюанс, щоб чоловікові захотілося мене бити?». Не чекаючи відповіді, просить переказати священикові, аби зайшов до неї, та йде вбік. Схоже, вона для себе все давно зрозуміла…

Суспільство нарцисів

Про зв’язок між хворобою та гріхом знає отець Василь Рак – місцевий капелан. Каже, це може бути психічний розлад або вплив злого духа на людину. І медик, і духівник шукають одного – способу порятунку людини. Щоправда, один – як врятувати тіло, інший більше переймається душею. Чотири роки тому в лікарні відкрили храм св. Апостола Луки. Відтоді, за словами головного лікаря, розпочався плановий діалог Церкви і психіатрії.

«Треба у психічно хворій людині побачити власне людину, а здоровому це не просто, – говорить отець Василь. – Тим паче, якщо він вважає себе великим чоловіком…».

А лікар-психіатр Ігор Тодорів каже, що насправді усе наше суспільство – нарцисично орієнтоване і межове, тобто нестабільне. Більшість людей, які нібито вважаються здоровими, насправді мають межові розлади, що заважає їм рухатися вгору, мати задоволення від життя. Як тільки розлад переходить за певну поділку, тоді люди потрапляють до психіатричної лікарні.

Що буде завтра у кожного з нас, не передбачить ніхто…

До теми

Суд над божевіллям

Кажуть, не так гнітить тюрма, як психлікарня. Певно, ментальний страх у підсвідомості багатьох тягнеться ще з радянських часів. Адже саме звідти – владні методи боротьби з дисидентами у 1970‑х. На щастя, це вже в минулому.

Щодо примусової госпіталізації, то, згідно з законом «Про психіатричну допомогу», якщо комісія психіатрів вирішує, що пацієнт потребує примусового лікування, і є підстави для його госпіталізації, то документи подаються до суду. За словами Мирона Мулика, таких судових засідань щороку відбувається близько 200. Суди задовольняють подання лікарів‑психіатрів у 95 % випадків.