З-за кордону на пенсію

Аби заробити на неї, держава пропонує нашим заробітчанам висилати до Пенсійного фонду євро та долари. Народ, звісно, не вірить і боїться.

З 9 травня набув чинності закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо добровільної сплати єдиного внеску», який у народі вже назвали законом про «заробітчанську пенсію». В інтернетних соцмережах одразу ж з’явилися коментарі, що це чергове намагання залатати дірявий бюджет Пенсійного фонду грошима заробітчан. Більш вдумливі стверджують, що ідея, можливо, й непогана, але безперспективна, бо люди на таке не поведуться. Що ж саме пропонує держава та як до цього ставляться самі заробітчани?

Стаж можна докупити

«Перше, що хочу сказати, останніми змінами врегульовано питання сплати єдиного внес­ку підприємствами та організаціями, розташованими поза Україною, за її працівників, які є громадянами України, — каже начальник головного управління Пенсійного фонду (ПФ) в області Анатолій Назаров. — Тобто тепер фонд укладатиме з такими підприємствами добровільні угоди».

Якщо простіше, то віднині закордонний роботодавець, якщо захоче, може платити відрахування у наш Пенсійний фонд за своїх працівників-українців, а тим це зараховуватиметься як страховий стаж.

Поряд з тим, пояснює Назаров, люди можуть платити внески й самостійно, аби у майбутньому мати право на пенсію. І це далеко не новація. Добровільна участь у пенсійному страхуванні була передбачена ще у 2004 році Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Щоправда, людей, які скористалися такою можливістю, не так вже й багато. За даними ПФ, на Прикарпатті їх всього 1099 осіб.

«За законом, сплатити добровільний єдиний внесок мають право особи, яким виповнилося 16 років, і вони не належать до платників єдиного внес­ку, визначених Законом «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», — веде далі начальник головного управління. — Тепер це можуть робити навіть іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають або працюють в Україні. А громадяни України, які працюють або постійно проживають за кордоном, могли платити й раніше».

Що для цього треба зробити? Податися з відповідною заявою до територіального управління ПФ за місцем проживання. Протягом 30 днів вони мають укласти з вами відповідний договір. Усі деталі справи повинні бути передбачені саме цим договором, і кожен має право вибирати ті умови, які йому вигідні. Мінімальний місячний внесок не може бути меншим за 380,3 грн., максимальний — 6473 грн. Також можна зробити одноразовий платіж за попередні роки — з 1 січня 2004‑го по 31 грудня 2010 року.

У Пенсійному вам дадуть і реквізити рахунку, куди слід переводити гроші. Це можна робити і з‑за кордону, і в іноземній валюті.

Простіше кажучи, за допомогою цих внесків навіть людина, яка жодного дня не працювала в Україні, може забезпечити собі пенсію. Але… аби отримати хоча б мінімальну, їй ці самі внески доведеться платити за період як мінімум 15 років. Тут уже треба якогось ну дуже завбачливого персонажа.

Але, якщо розібратися у пенсійному законодавстві, ця система може бути навіть вигідною. Для прикладу, якщо ви маєте 14 років страхового стажу і працюєте за кордоном. Коли досягнете пенсійного віку і захочете отримати українську пенсію, вам скажуть — вибачайте, не маєте права. Адже після пенсійної реформи, аби претендувати на мінімальну пенсію за віком, потрібно 15 (а не п’ять, як було раніше) років страхового стажу. Без них ви можете сподіватися тільки на так звану соціальну допомогу –30% від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Сьогодні це — 268 грн. А ця система дозволяє «докупити» собі цей рік стажу. Або ж скільки вам там треба. Втім про це треба думати заздалегідь. І кожному варто ретельно роздивитися, на яку пенсію він може розраховувати. Ймовірно, доплативши за півроку-рік, можна отримати значно більше.

Італія не квапиться

Нам вдалося поспілкуватися із кількома прикарпатськими заробітчанками в Римі. Видається, що питання пенсій для наших там якраз назріває. Бо народу, який поїхав туди 15-20 років тому та вже наближається до пенсійного віку, чимало. Жінки говорять з охотою, тільки єдине просять — не називати прізвищ.

«Я про таку можливість не чула, але точно б не платила, — каже франківчанка пані Оксана. — Мені до пенсії ще вісім років, і хто знає, що за цей час у нас буде. Нас вже і той радянський банк був «кинув», і нині ніяких добрих новин з дому немає».

Жінка каже, що сподівається на пенсію від італійців, бо вже 12 років сім’я, де вона доглядає дітей, платить за нею контрибути, тобто податки. «Скільки саме матиму, не знаю, тут на пенсію йдуть у 65 чи 66 років, — розповідає пані Оксана. — Треба піти до своєї юристки, аби порахувала. У нас розказують історію про жінку, яка за вісім років заробила собі на пенсію у 420 євро. Але це не точно, інформація типу – одна баба другій сказала, а третя підтвердила».

Інша заробітчанка, пані Віра із Калуша, якій нині 60 років, розповідає, коли їй підраховувала пенсію її італійська бухгалтерка, то виходило 100 євро. «Але то треба, аби мені було 65, тобто чекати ще п’ять. І то хтозна, що ще буде — чи Україна вступить до Євросоюзу, чи закони не зміняться, і то ще багато всякого-ружного», — сумно сміється Віра.

Пані Зоя, ще одна франківчанка, якій уже 68 років і вона вже українська пенсіонерка, розповідає, що подавала документи на італійську пенсію ще на початку 2011 року. На сьогодні результату жодного. «За п’ять років сплачених контрибутів мені нарахували 60 євро, — каже вона. — Але не знаю, чи коли їх побачу, дуже воно довго тягнеться». Також пані Зоя розказує про одну свою знайому, яка нині вертається додому — спеціально, аби влаштуватися на роботу та заробити ще один рік стажу…

Не знаю та боюся

«Пенсійна система Італії працює за тим самим принципом, що й українська після проведення останньої реформи, — пояснює Маріанна Сороневич, головний редактор римської «Української газети» та заступник голови Координаційного центру українських асоціацій Італії. — Тобто пенсія нараховуватиметься на основі сплачених внесків. Більшість українців не мають права претендувати на італійську соціальну пенсію, бо вона виплачується тільки громадянам Італії або особам із довготривалими дозволами на проживання в ЄС. Вони можуть лише отримувати невелику суму, яку заробили за 10‑25 років праці в країні, а це, приблизно 80‑150 євро в місяць».

Українські заробітчани сподіваються на підписання з Італією угоди про взаємне зарахування пенсійного стажу, але, враховуючи економічну ситуацію на Апеннінах, така перспектива є примарною, продовжує Сороневич. Бо ж в Україні проживають кілька сотень італійців, а в Італії українців — кількасот тисяч. Такий дисбаланс не на користь італійської пенсійної системи, яка також перебуває у кризі. Саме тому ті, хто планує повернутися в Україну, повинні самі обдумати, як забезпечити собі старість.

Але біда у тому, що про ті доб­ровільні внески люди не знають, а ті, хто знає, — бояться. «Слід розуміти, що заробітчани — це люди, розчаровані власною країною, які були змушені вдатися до емігрантства з економічних мотивів, — каже Маріанна Сороневич. — У пам’яті багатьох залишаються втрачені вклади Ощадбанку, олії у вогонь підливає рівень корупції в Україні. На фоні усього цього, для багатьох заклик сплачувати у Пенсійний фонд звучить як посягання на гроші, зароблені тяжкою працею. А непередбачуваність української політики — це ще один фактор, через який закордонні українці не довіряють намірам українського уряду».

Так само в людей є побоювання, що тими внесками вони «засвітяться» й потраплять у чорний список податкової. Маріанна Сороневич вважає цей страх безпідставним. Між Україною та Італією існує угода про уникнення подвійного оподаткування, тобто якщо громадянин сплатив податки в Італії, він не повинен робити цього в Україні.

Біда у тому, що Україна і не спішить розвіювати ці страхи. «Ще у 2009 році делегація з України на чолі із Олександрою Кужель відвідали Італію та провели зустріч у посольстві із головами українських асоціацій, де йшлося і про це питання, — каже пані Маріанна. — Після того жодних інших інформаційних кампаній щодо цього питання проведено не було, за винятком публікацій в «Українській газеті».

Виглядає, аби цей закон перестав існувати лиш на папері, треба розрубати два гордієвих вузли — незнання та недовіру. З першим держава за бажанням ще якось може впоратися — наприклад, через широку інформаційну кампанію. Натомість, щоб розрубати другий вузол, державі доведеться переродитися. А така місія, принайм­ні до результатів виборів 2015 року або якихось катаклізмів на кшталт революції, — нездійсненна.