За два дні (1‑2 травня) гуцульське село Космач перетворилося на велетенську скриню народного мистецтва. Уже четвертий рік поспіль сюди з’їжджаються народні умільці та колективи з Івано-Франківської та сусідніх областей. Цьогоріч на космацькій сцені їх виступило понад двадцять.
Хоча статус фестивалю заявлений як міжнародний, з-за кордону були тільки естонці. За словами режисера сценічного дійства Романа Братковського, державних коштів цього року виділили небагацько, тому обійшлися спонсорськими. «Головне – не занедбувати такі дійства, пильнувати, аби не зникала традиція», – каже начальник управління культури ОДА Володимир Федорак.
Роки і століття
Відкрив свято Національний ансамбль пісні і танцю «Гуцулія». Потім виступали фольклорні колективи із сіл – Радча, Угринів, Голинь, Фитьків, Гостів, Топорівці, із міст – Яремче, Долина, Калуш, Львів, Червоноград. Народний аматорський колектив «Гуцульські візерунки» із села Великий Ключів представив колоритне весілля, старовинні великодні гаївки, презентував весільні пір’яні вінки, яких немає більш у жодному селі Прикарпаття. Керівник колективу Марія Біланюк говорить, що у їхньому складі – 50 осіб, а співають вони вже більше 20 років. «Намагаємось перейняти та оновити звичаї наших дідів‑прадідів, – каже пані Марія. – А на сцену вбираємося в одяг наших бабусь і прабабусь, вилежаний понад століття».
«Сорочка, кептар, постоли, капці, виплетені з вовни – ось повний стрій для гуцулки, – каже одна із майстринь, пані Стефа. – Але зараз так вбирається все менше і менше жінок. Хіба що приїдете в неділю у Верховину, зайдете до церкви, та й подивитеся, як виглядає справжня гуцулка».
Нюхайте!
Нюхайте!«У нашій області з вівцями залишилося лише три полонини – дві у Верховині та одна в Яблунові, – із сумом каже Марія Самотійщук, що привезла із села Шепіт смачної бринзи та овечого масла. – Ще кілька років тому вівці були на всіх полонинах. А нині люди чомусь геть не хочуть цим займатися. Відповідно й ліжників менше роблять. Шкода, бо наш ринок забивають китайським мотлохом, а своє втрачаємо».
Жінка має 500 овець. Каже, що вівці добре тримати, бо скоро розмножуються. Припрошує пані Марія до бринзи і розповідає: «Вимішую один овечий одій з коров’ячим і маю 300 літрів молока. Овеча бринза дуже гостра. А от мішана – нормальна». Знімає клейонку, якою накрита одна з менших баночок, і каже: «Нюхайте! Щоб знали, як пахне цей лікувальний продукт. Овече масло назначають травматологи при переломах, дуже помічне воно і для спини…».
Ось молодики розклали на широченькій галявині якогось лаха. Виявилося, львівські ковалі. Віталій Нестерчук каже, що ковальством захопився три роки тому. Роботу продавця змінив на творчу професію і зовсім не шкодує, хоч наразі доробку із тої творчості немає.
«Ворогів більше, як друзів, – сміється Віталій, – але нічого. Все поступово. Починав я з яйця-райця, прикрас, нині хочу братися за серйозні речі».
Від герданів до метеликів
«Особисто я люблю фантазії на тему українських коралів. Але їх не слід плутати з коралами, – наголошує чернівчанка Лідія Остапенко, що привезла на фестиваль авторські жіночі прикраси. – Коралі – то багаторазове намисто». Взірцями для майстрині слугують музейні експонати, які вона вишукує по всій Україні. Каже, цікаво відроджувати забуте. «Зникли бісерні прикраси Поділля, Полісся, – каже пані Лідія. – А вся справа в тім, що там раніше була встановлена радянська влада, і людям було не до прикрас. А найбільше різних взірців зберегли Бойківщина і Буковина».
Зауважуємо намисто на африканський манер. Звідки взірець цієї прикраси? «Це оригінальна лемківська криза, – відказує майстриня. – Таких в музеях України залишилося лише дві. А що спільного в африканців з нашими лемками, навіть не знаю…». Отакої! Недарма кажуть, що лемки були всюди.
Пані Лідія розповідає, що найбільш копітка робота з кризами, ґерданами і багатоколірним намистом. На одну прикрасу може піти півроку, а то й увесь рік.
…Не зауважити чоловіка в костюмі, на якому – незліченна кількість вишитих метеликів, було просто неможливо. «Вбираюся так, щоб усі бачили, що ці позитивні створіннячка можуть бути всюди. Хіпі завжди любили метеликів, – каже Ян Ляшкевич із Ріпного (Рожнятівщина). – Вишиваю щодня, люблю природу, мандри, понад усе ціную свободу і незалежність. А тому після фестивалю знову помандрую кудись зі своїми метеликами. Комусь подобається возити цеглу, а мені – вишивати метеликів».
