Напередодні Паски люди задумуються про чистоту. Осель, помислів, душ. У Шибеному – чи не найвіддаленішому селі Прикарпаття, розташованому в прикордонній зоні за 11 кілометрів від Румунії – про таке думається легше, органічніше.
Тутешнім мешканцям багато не треба. Ані великих статків, ані сучасного комфорту – аби рідні були здорові, худоба сита, дрова нарубані. А там як Бог дасть.
Суворий кордон
Місцеві водії, з якими довелось їхати, долали непросту дорогу з такою спритністю, що перехоп-лювало подих. Погода – майже зима. Що далі в гори, то більше снігу. Вийшли на роздоріжжі у селі Ільці. Шибене – направо. Місцеві казали, що автобус туди їздить лише тричі на день. На два перші не встигли, а до останнього чотири години. Отже – пішки.
Дорогою ні душі, ні хати. З одного боку – скелі, з іншого – стрімкий і грізний Чорний Черемош. Серед цієї зимової краси якось легко пройшлося зо 20 кілометрів. Нарешті нас наздоганяє легковик, сам зупинився, молодий водій відкрив двері – сідайте.
«Жити в нас добре, – розказує Іван. – І до таких доріг ми вже звикли. От влітку, коли була повінь, то три місяці нічого не їхало, лише вертольоти літали, харчі возили. А зараз навіть дуже добре. Я от із роддому, з Верховини, їду. Жінка сина народила. На Великдень будемо хрестини робити. Ну зараз і лікарі, чи не всім кажуть кесареве робити! А для того спеціально приїздить лікар із Косова. Але моя сильна – сама родила!».
Так, жінки тут, напевно, не слабкі. Та й такою дорогою, щоб родити, кесаревого не треба…
У селі Зелене пересіли в автобус – шкільний, як називають його місцеві. У нього швиденько позалазили зо два десятка школярів. Оце і всі діти Шибеного. І знов тряска дорога – 10 кілометрів. Вказівного знаку про назву села нема. Є лише вивіска – прикордонна зона.
Біля шлагбаума до автобуса підійшли четверо прикордонників. Молоді, стрункі, високі. Місцевих не чіпали. А до нас суворо: «Хто такі? З якою метою приїхали? Документи є?». «Приїхали писати про Великодні приготування у Шибеному». «Тут нема про що писати, – каже один із відчутною підозрою. – Тут усе звичайне. І фотографувати не можна». Для них то, може, і звичайне…
Забрали документи, все записали, віддали назад. На ночівлю не взяли, без керівництва – зась. Нічого, в горах ще не один без даху над головою не лишився. Йдемо до селян.
 Щодня до школи десять кілометрів |
Усе своє
Шибене – це десь сотня дворів, три сотні людей. Біля кожної хати висить випрана білизна, вишивані сорочки та рушники. На парканах – кольорові килими. Жінка великою палицею вибиває з них порохи. Вулицею ідуть декілька корів із величезними дзвониками на шиях.
Розпитати про тутешні звичаї прикордонники порадили в баби Василини. Кажуть, усе знає, навіть змій заговорює.
Вісімдесятилітня Василина Палійчук великою сокирою завзято рубає дрова. Сміється, говорить, що це і є найперша підготовка до свят.
«Наперід треба нарубати, аби страви зготувати та аби щось на свята лишилось, – каже бабця. – Видите, яка тут погода. Але то не страшне. Бувало й гірше. Цього року Боженька з погодою нас милує».
За словами знахарки, особливих приготувань до свята не треба. Головне – подбати про свою душу і за 40 днів посту задуматись над своїми ділами й думками.
У горах суворого посту дотримуються майже всі. Нічого м’ясного, молочного, алкоголю, навіть найзатятіші курці кидають палити. Магазини, а їх тут аж чотири, під час посту постійно зачинені. Але як треба щось купити, то можна постукати до ґазди, аби відкрив.
«До Великодня треба прибрати хату, – каже пані Марія, ґаздиня, в якої ми зупинились. – Отак тиждень до Бичкової (Вербної) неділі у хаті все вимивається і вимітається. Добре побілити оселю, аби посповіданим, з освяченими стравами зайти до очищеної хати».
А вже за тиждень до Паски починаються приготування на кухні. Все з молитвою та подякою за те, що є з чого готувати. Взагалі про життя в Шибеному селяни розповідають із задоволенням.
«У магазини навіть ковбаси не завозять, – каже Ольга Візник. – Готуємо все домашнє. Кожен заколює порося, коптить шинки, ковбаси, балики. Такого м’якенького та соковитого у магазині не купиш».
 Дрова до свята – головне |
«У кождій хаті є свої закони як пекти паски, – розказує Марія Строїч. – Крім звичайних пасок, печемо бабки. Сюди вже можна додавати всього, що не хоч, аби була солодка: родзинок, горіхів, меду. А ще – так здавна роблять – перш ніш класти паску до печі, у вогонь кидають освячену вербову гілку, аби пасочка добре спеклась і була рум’яна».
У чоловіків – свої приготування: дров нарубати, коло худоби попоратись. Адже і у стайні треба перед святами порядок зробити.
«Йой, та що ви нас фотографуєте таких нечесаних і зарослих?! – сміється, водночас позуючи, дід Ілько. – Ото на Великдень краще зафотографуйте. У нас є такі звичаї, що у неділю й чесатися не можна. У суботу ввечері поголився, зачесався – і все».
«На Великдень і ножем різати не можна, – підхоплює Ольга Візник. – У суботу до кошика всього наріжуть, зроблять таку заманку, а потім готове та освячене викладають на стіл. Навіть коли хтось у гості прийде, то ніц не нарізують».
У Шибеному є ще одна традиція – в гості ходять тільки із власноруч розписаними писанками. Господарі теж віддаровуються. «Отак обмінюємося добром», – посміхається баба Василина.
«До кошика обов’язково треба покласти сіль та цукор, – радить Уляна Шебета. – Потім зі свяченою сіллю обійти хату, аби господу обминали злі сили. А цукор, наприклад, ми кладемо коло дверей. І коли десь виходимо, чи їдемо, треба перехреститись та скуштувати грудочку цукру, аби дорога була щасливою та солодкою».
Місто приїде влітку
Молоді в Шибеному небагато. Студенти вчаться у Львові та Чернівцях. Є в селі невеличка початкова школа. Цього року вона має шестеро першачків, а наступного буде лише троє. Є й невеличкий фельдшерський пункт, коли б щось серйозне – треба їхати у Верховину.
«У селі жартують: хочеш скорше вмерти – їдь у Верховину, – сміється лісник Іван. – А так, то до області треба їхати».
Незважаючи ні на що, люди село не покидають. Студенти вертаються додому, а робота знайдеться. З такою простою філософією і живуть тут, у прикордонні. Радіють і дякують за те, що мають. Одружуються, влаштовуються на роботу. Головний заробіток дає ліс – у Шибеному аж чотири лісництва. Хлопці після армії переводяться на погранзаставу. Жінкам і коло хати роботи не бракує. Кожен тримає на продаж поросят, корів, овець. Щоправда, зараз, кажуть, овець тримають мало, бо полонини закупили, і дуже вже ті вівці вибагливі.
«Влітку жінки йдуть в гори на два-три дні збирати афини та гриби, – розповідає Ольга Візник. – Приїздить машина, і ми це все здаємо. Не багато, але якусь копійку заробити можна».
Цікаво, що з цього села не виїжджають шукати кращого заробітку та долі ані в місто, ані за кордон.
«А нашо мені туди їхати? – каже Василь Строїч. – У мене тут все. На кусень хліба заробляю, тож не голодуємо. А більшого не можна бажати. Треба цінувати те, що маєш».
«Та яке місто? – продовжує його дружина Марія. – Та там би голова пухла від того шуму, а у нас тут добре, спокійно. А місто щоліта саме до нас приїздить – туристи».
На Провідну неділю тут, як і всюди, ходять відвідувати помер-лих родичів. Але, напевно, тільки мешканці Шибеного долають до цвинтаря 10 кілометрів, бо знаходиться кладовище аж у Зеленому. Місцеві кажуть, кладовище – то єдина проблема.
Раніше й до церкви ходили у Зелене, але вісім років тому в Шибеному побудували невеличку церковцю. Священик приїжджає щотижня.
«На Великдень відправа буде серед ночі, – каже бабця Василина. – Всі – і малі, і старі – одягнуть наші гуцульські строї. Будемо слухати Службу Божу й тішитися, що в гаразді дочекалися Паски».
Р. S. Після таких поїздок починаєш трохи інакше дивитися на світ – якось простіше, світліше. І швид-ше хочеться свята. Аби об’єднати за столом своїх найрідніших та подумки подякувати Богові за те, що вони в тебе є.
Дивіться фоторепортаж із Шибеного та Буркута тут
