Більшість мешканців Івано-Франківська й не підозрюють про існування так званих депутатських фондів Тетяна Соболик Бути добрим депутатом складно. Особливо, якщо виборці повсякчас потребують допомоги. І не завжди складається так, що народний обранець має можливість допомогти. Це не залежить від депутатських статків: чи то він живе лише на зарплату, чи має за плечима потужний власний бізнес.
Спершу була ідея
У 2001 році в тодішнього івано-франківського міського голови Зіновія Шкутяка з’явився задум створити так звані депутатські фонди для виконань депутатських доручень. Мета була простою: спробувати за кошти міського бюджету реалізувати конкретні кроки депутатів.
Адже тоді існувала мажоритарна виборча система, і ні для кого не було секретом, що чинні чи потенційні депутати робили ремонти під’їздів, будували дитячі площадки, упорядковували цілі округи. Після таких дій люди обирали тих, хто це робив. Отже, щастило тільки багатшим кандидатам, інші — «пролітали».
Припускаємо, що аби бодай якось прирівняти бідних з багатими, міська рада третього демократичного скликання проголосувала за виділення коштів на реалізацію якихось конкретних дій депутатів міської ради. Нагадувало це стартову площадку для наступних виборів. Де кожен депутат мав свій власний ресурс, щоправда, із наших, бюджетних коштів, за допомогою якого він реалізовував ідеї, за задумом узгоджені з певною частиною виборців.
Добра практика для «мажоритарки»
Львівський політолог Юрій Шведа зауважує, що нині ці кошти цільово використовуються на підтримку виборців, які звертаються до депутата. Інша справа, що в рамках мажоритарної виборчої системи було зрозуміло, які виборці є у того чи іншого депутата. А нині, при пропорційній виборчій системі абсолютно не ясно, у який спосіб і кого має підтримувати людина, обрана за партійним списком.
«Мажоритарна система тоді певною мірою була виправданою, бо до депутатів дуже часто звертаються за підтримкою з тих чи інших проблем. Була ціла система способів і порядку тієї чи іншої допомоги. Зараз механізм залишився, а порядок став незрозумілим», — підсумовує Юрій Шведа.
Щоправда, політолог наголошує: якщо депутатські кошти спрямовуються на підтримку «потрібної» конкретному депутатові поліклініки, школи і т.?д., то тоді цей порядок має ознаки корупції.
Корупція чи?..
Нині кожен із шістдесяти депутатів Івано-Франківської міської ради має так званий депутатський фонд, розмір якого становить 59 тис. грн. В минулому році було 60 тис. грн. Але оскільки цьогоріч кожен із них поділився тисячею з «програмою профілактики злочинності», то депутатський фонд дещо змілів.
Цими коштами депутат має право розпоряджатися одноосібно, на свій розсуд. Відтак останнім часом склалася не дуже добра практика: витрачати кошти туди, куди вигідно самому депутатові. Це можуть бути поліклініки, жеки, навчальні заклади, де керують чи просто працюють самі депутати. Можуть бути школи або дошкільні навчальні заклади, які відвідують депутатські діти. Чи маємо право, ми платники податків, прирівнювати такі дії до корупції?
Лідер партії «Братство» Дмитро Корчинський зауважує, що, безумовно, це можна ототожнювати з корупцією. «Це треба прирівняти до депутатського привілею і скасувати. Справа депутата — приймати закони і голосувати за бюджет. Не його діло — вирішувати будь-які справи, що лежать поза межами його прямої компетенції. Тому що це не може виглядати інакше, ніж пряма чи політична корупція», — вважає Корчинський.
На думку політика Євгена Золотарьова (Партія вільних демократів), це можна ототожнювати якщо не з корупцією, то з використанням службового становища. Однак, на жаль, всі ці закони і норми депутати писали для себе, і тому громадянам нині не обійтися без перегляду цих документів. «Для цього достатньо зусиль івано-франківської територіальної громади. Якщо, звісно, така існує», — каже Золотарьов.
Серйозні суми
Львівський політолог Тарас Возняк вважає, що така практика розподілу коштів — це наперед закладена корупція. На його думку: «Депутати часто пробують економити на якихось шпильках, а в результаті, якщо за кожним з ним стоїть 60 чи 100 тис. грн., то суми виходять просто фантастичними».
Спробуємо підсумувати: 60 депутатів множимо на 59 тис. грн. Результат, якщо не вражає, то викликає повагу — 3 млн. 540 тис. грн. Відтак, виглядає на те, що за ці гроші можна втілити в життя цілу програму.
Наприклад, за 30 тис. грн. можна зробити реконструкцію дворової площадки. А за три мільйони — реконструювати сотню таких майданчиків. За ті ж 3 млн. грн. можна побудувати 3?км доброї дороги відремонтувати 10?км міських вулиць. Є можливість зробити реконструкцію лікарні. Можна втілити в життя багато чого — все залежить від соціальної направленості тих коштів.
Також є можливість реалізувати програму політичної партії, завдяки якій кожен з наших «пропорційних» обранців і став депутатом. Адже минули часи, коли бодай кожен третій виборець знав прізвище депутата свого округу і міг до нього звернутися.
Нині городяни не знають, хто їх депутат, бо такого вже нема, а тому й не знають, що можуть до них звертатися за допомогою. Тим більше, що ті депутатські гроші насправді їхні гроші, платників податків.
«Репортер» зробив невеличке опитування мешканців Івано-Франківська. Чи знають вони про існування депутатських коштів? Чи зверталися за допомогою? Чи звернулися б, якби знали?
Михайло Олексійович, пенсіонер:
— Я про це не знав. Якби знав, то, можливо б, звернувся.
Оксана, вчитель:
— Не знала. Звичайно, звернулася б, якби знала! Напевне, це були б найбільш важливі потреби. Наприклад, ремонт під’їздів в будинку.
Михайло Антонович, інженер:
— Я — в курсі діла. Ні, ніколи не звертався, бо мені поки що це було не потрібно.
Борис, студент:
— Вперше чую. Звісно, що звернувся би. Дуже багато є таких проблем, навіть не можу сказати отак одразу, тому що всі мають нагальність. Перш за все, гаряча вода. Я живу в гуртожитку №?5, в мене цілий тиждень немає гарячої води, а це неприпустимо. Далі: здалося б поміняти сантехнічні труби, бо ті які стоять ще від СРСР, потребують капітального ремонту. Далі — поміняти двері в під’їзд гуртожитку. Треба добре подумати і тоді можна назвати…
Ричард Володимирович, пенсіонер:
— Так не має бути. Краще б вони ці кошти витратили на дороги. Ви дивіться, що робиться: ні діти, ні ви, ні я не можемо пройти, бо страшне, що робиться на тротуарах. До депутата важко потрапити. Ви дивіться, що робиться у Верховній Раді, те саме і в нас отут — хто що хоче, то й робить. От був потоп. Скільки мільйонів чи мільярдів дали нам, а де вони, ці гроші? Нема тих грошей. І люди, як бідували, так і зараз бідують.
Віктор, газоелектрозварник, слюсар, сантехнік:
— Ні, я цього не знав. Справа в тому, що мій тато — інвалід армії, сліпий — і ми звертались до депутата. Він обіцяв?обіцяв і так нічим і не поміг. Лише обіцяв. Шкода, я зараз не пам’ятаю, що то був за депутат.
Світлана, продавець:
— Ні, я про таке не чула. Якби знала… Хай би хтось із депутатів відвідав гуртожиток по вул. Коновальця, 136Б і подивися, в якому стані люди живуть. Нема ні дверей, ні ремонту в під’їзді і яка веде дорога до будинку. Все повністю розвалено.
Андрій, продавець:
— Ні, не знав. Звернувся б. Найперше — дороги. Але для цього треба, щоб кожен депутат дав всі свої гроші. За них і зробили би добрий кусок дороги.
Відтак складається враження, що депутати навмисно не афішують свою спроможність допомогти виборцям, аби використовувати кошти у своїх цілях. Тож, куди ідуть гроші з депутатських фондів, читайте в одному з наступних номерів «Репортера». Не пропустіть, буде цікаво…
Comments are closed.