Зараз про неї багато говорять. Політики, журналісти, активісти різноманітних громадських організацій і рухів. Мовчать лише читачі-глядачі. Незважаючи на те, що нині кожен більше зайнятий власними проблемами, навряд чи їм абсолютно байдуже. Скоріш за все, люди ще й просто не вірять словам, яких було надто багато. А шкода. Адже спочатку було слово.
Влада просить не лизати
Давайте і ми почнемо із самого початку. Що ж воно таке – свобода слова? І найкраще, напевно, звернутися до першоджерела. Ось як про це говорить стаття 34 Конституції України:
«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».
Отже, якщо простіше, то будь-який громадянин України може збирати та розповсюджувати будь-яку інформацію, не заборонену законом. Красиво та правильно. І влада ніби не проти. Навпаки, завжди і всюди говориться про гарантії збереження демократичних свобод.
Наприклад, заступник голови Адміністрації Президента, журналістка за фахом і львів’янка за походженням, Ганна Герман заявляє, що вона категорично проти того, аби журналісти «облизували владу». «Журналісти мають говорити владі правду, а влада, якщо вона мудра, повинна відразу вчитися реагувати і виправляти свої помилки, – сказала недавно Герман у програмі «Велика політика». – Мусить бути хтось, хто вчасно скаже владі, що щось не так. Я надіюсь, що українські журналісти саме так будуть з нами працювати. Будуть вказувати нам на помилки і пропонувати правильні рішення. Мені здається, що саме в цьому є свобода слова».
За словами Герман, свободу слова часів Віктора Ющенка не можна назвати справжньою. Тому що тоді влада майже не реагувала на критику. А нинішні можновладці хочуть, аби журналісти не тільки могли вільно доносити інформацію, а й були переконані у миттєвій реакції влади.
Хто би спорив. Утім, не можна забувати – це каже влада.
Злочинні проти продажних
А з чого, власне, крик, спитає читач? Нагадаємо: журналісти центральних телеканалів заявили про цензуру. Почалося все з «1+1» і СТБ, потім їх підтримали колеги. Додала перцю і відома історія з вінком, який упав на Віктора Януковича. За неофіційними даними, цей сюжет Адміністрація Президента «не рекомендувала» до оприлюднення. Хоча, його показали майже всі канали – хто раніше, хто пізніше. Втім, ще до того «відео з вінком» миттєво встигло отримати рекордну популярність в Інтернеті.
На початку травня заговорила про утиски свободи слова в Україні й міжнародна організація «Репортери без кордонів». А самі українські журналісти 21 травня створили громадський рух «Стоп цензурі!».
Як жартують самі журналісти, «злочинна влада проти продажної преси». Хоча, насправді, все доволі серйозно. У будь-якій країні наїзди на демократію починаються з «наполегливих рекомендацій» для ЗМІ. А решта вже потім. Яскравим прикладом буде порівняння Росії Єльцина з Росією Медведєва-Путіна…
В Україні, кажуть, цього не станеться. Тому що в нас був Майдан-2004 і п’ять років найвеселішої свободи слова, коли політики у своїх висловах і звинуваченнях переплюнули будь-які, навіть найжовтіші, видання. І журналістам було дозволено багато. Щоправда, і тут Ганна Герман має рацію, реакція влади найчастіше була мінімальною. Скільки оприлюднили резонансних розслідувань і скільки хабарників і крадіїв покарали? Отож. Якби сумнозвісний депутат Лозинський не влаштував полювання на людину, він би, напевно, і надалі царював у своїй «вотчині».
Отже, подивимось, якою буде обіцяна миттєва реакція нинішньої влади. Поки що найшвидше вона взялася боротися з сюжетом про вінок біля могили Невідомого солдата.
Цікава штука
При підготовці цього матеріалу «Репортер» опитав колег із франківських ЗМІ. Наші враження й думки збіглися. Коротко їх можна висловити десь так: нас досі не душили, ми цього особливо не боїмось і сподіваємося, що за потребою зможемо дати відсіч. Справді, все залежить від самих журналістів. І, звісно, від власників ЗМІ. Тут важливо домовитись, як кажуть, ще на березі, до переправи – яку, наприклад, газету ми плануємо робити. Бо це теж – свобода слова.
Якщо робимо бізнесовий продукт, то йдеться лише про якість. Тільки таким чином можна завоювати читача, який дозволить собі витратити гроші на купівлю того, що зробили журналісти. Якщо вони будуть брехати або мовчати про головне та наболіле – читач той папір просто не купить. Відповідно, власник газети у будь-якому разі ніколи не дочекається прибутків. Саме на бізнесі, грошах, якості мають збігатися інтереси власника і журналістів його ЗМІ.
Ну, а з пропагандистським варіантом усе просто. Тут основне завдання – донести політику партії. Про прибутки не йдеться та й про свободу слова теж. Тож лише два види ЗМІ: бізнес і пропаганда. Хоча, правду кажучи, у пострадянських країнах, і в Україні зокрема, досі регулярно пробують виробляти щось гібридне. Але такі творіння або живуть недовго, або постійно міняють власників.
До речі, свобода слова – цікава штука, якою часто спекулюють з обох боків. Не дозволиш себе прогнути, не загнуть. Врешті-решт, у кожного приміщення завжди є двері. Чи казати (писати, показувати) правду, кожен вирішує сам. Звісно, ми не будемо бити себе у впалі груді та кричати про те, що всі владні амбразури закидані бездиханними журналістськими тілами. Є різна влада й різна журналістика. Не всі продажні, не всі злочинні. Але судити всіх – лише читачам і глядачам.
