Тетяна Соболик В нашому житті є ціла купа людей, з якими ми так чи інакше мусимо перетинатися. Навіть якщо зовсім того не хочемо. Найбільше, що дивує — це те, що постійно виникає запитання, чому люди сидять не на своїх місцях? Або ж, навпаки, надто добре виконують неофіційні вказівки, про які в посадових інструкціях не мовиться ані слова.
Перше. Відділ роботи з громадянами. Там, як правило, сидять люди, яким протипоказано працювати з людьми. Вони доволі часто можуть просто нахамити людям, яким і без того несолодко в житті. Бо погодьтеся, що на прийом до чиновників ми йдемо вже тоді, коли вже взагалі не віримо у вирішення своїх проблем «компетентними органами».
Звісно, виникає питання: яким чином набираються кадри? І хто вони за освітою? Тести ж на елементарну «здатність співпереживати» для наших владних кадровиків — це «терра інгокніта». Може, було б варто набирати професійних психологів, які хоч і не допоможуть справі (звісно, це суб’єктивно, але ми рідко чуємо про прийоми чиновників, які вирішують проблеми), але зможуть заспокоїти, розрадити чи просто сказати добре слово. Часто тільки того «доброго слова» людині достатньо…
Друге. Секретарки. З цими посадами зустрічаємося ми повсякчас. Вони скрізь. І чомусь так заведено, що чим довше вони працюють на цих посадах, тим стають злішими та нестерпнішими. Тим частіше вони не сидять на своєму місці, не піднімають телефонну слухавку, не влаштовують зустрічі з своїми керівниками. Навіть якщо такого неофіційного наказу у них не було.
Ще ми можемо зустрічатися з випадками, коли секретарка може кричати в присутності свого керівника, або ж ще краще… на нього. Найчастіше такі випадки зустрічаємо в Білому домі. Наприклад, ми заходимо в приймальню заступника міського голови, кажемо «Добрий день», а секретарка у відповідь «Його нема, він у відпустці!». А, може, ми домовлялися, чи, навпаки, хочемо поцікавитися, коли він вийде з відпустки… Навіщо ж так одразу «гавкати»?
Там навіть «аура» немов створена саме для них. Холодно, владно, жорстоко, і, головне, що без натяку на вдосконалення. Вони впевнені, що знають краще, зрештою, може, дехто з них і має рацію, бо начальники та керівники змінюються, а секретарі залишаються на своєму місці.
Секретарі доволі часто ведуть себе, мов боги. Або ж ви домовляєтеся про зустріч через них (а це, як правило, довго і нудно), або напряму, але в цьому випадку вони поводяться так, наче ви взагалі не домовлялися. «Я не знаю, як ви з ним домовлялися… — почули нещодавно в приймальні чиновника після того, як ми понад годину стирчали в очікуванні, — але його сьогодні не буде!». Нічого не зробиш. Навіть попри те, що вона впродовж години не спробувала його повідомити про те, що ми чекаємо. Принаймні ми б не згаяли аж так багато часу. Але вона — «володар». Мусимо миритися.
Третє. Помічники. Вони, як правило, займаються паперами. Абощо. З ними нам, журналістам, взагалі, на щастя, не вдається перетинатися. Нас тільки доволі часто млоїть питання: чим вони займаються взагалі? Є два варіанти: або роблять дуже багато, або не роблять нічого. Маємо надію, що помічники наших заступників (тих, про яких говоримо) знають абсолютно все. А заступники ніколи нічого в них не питають тільки через те, що не хочуть відволікати їх від роботи.
Допоки на відповідальних посадах буде так багато випадкових людей, наші чиновники не зможуть добре працювати, навіть якщо самі того хотітимуть. Хоча і це ставимо під питання.
