Війна

Прапор провокації

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Мій дід, напевно, зненавидів би мене за цей заголовок. Бо в нього не було іншого свята, крім 9 травня. Тоді він надягав старий кітель з орденами, йшов на парад, потім дивився «В бой идут одни старики» та навіть дозволяв собі трохи випити.

Але про війну більше мовчав. Знаю, що чотири роки літав на винищувачі. У травні 1945-го йому було 30, інші льотчики називали його «дядя Міша», тому що 10 років різниці тоді були прірвою. Після війни дід у кабінети не пхався, до кінця життя ремонтував тепломережі, а вільний час витрачав на родину та невеликий фруктовий сад. Помер він після розвалу Союзу, мені здається – від розчарування.

До чого це раптом? Та до того ж – до 9 травня. До святкувань, парадів і прапорів.

Із другої спроби

Що це було? Навіщо 260 депутатів Верховної Ради, яких чомусь називають народними, 21 квітня проголосували за те, щоб 9 травня на українських державних установах висіли червоні прапори?


У квітні минулого року ініціатива комуністів Цибенка та Царькова, регіонала Кузьмука і литвинівця Гриневецького теж ніби виглядала дурницею. Принаймні, на перший погляд із заходу України. Але тоді влада ще не вибудувала довгорукої вертикалі, тож закон не пройшов. Не вистачило вісім голосів. Цьогоріч вони підготувались ретельніше.

Законопроект під новим номером і з несуттєвими прав­ками та ж невтомна четвірка зареєструвала в парламенті 24 лютого. Через чотири дні «підтримуюче» рішення прийняла Одеська міська рада, 15 березня – Севастопольська, 17-го – Житомирська. Вже 1 березня законопроект надали нардепам для ознайомлення.

Відповідь не забарилась. У квітні хвиля протестних звернень і рішень прокотилася заходом України. Причому місцеві депутати не обмежились заборонами червоних прапорів, а запропонували Верховній Раді визнати 9 травня днем пам’яті – за мільйонами загиблих українців. Як і мало бути, парламент проголосував за закон «імені штурмового прапора 150-го ордена Кутузова другого ступеня Iдрицької стрілецької дивізії». І тепер копії того прапора мають 9 травня висіти на державних установах, використовуватись «під час урочистих заходів, які здійснюються органами державної влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, громадськими об’єднаннями».

Новий глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) із притаманною церкві м’якістю назвав рішення парламенту невдалим. Арсеній Яценюк попросив президента про вето й порадив прихильникам червоних прапорів їхати туди, де їх вивішують. Далі всі ще потроху поговорили й затихли. Лише голова фракції «Батьків­щина» в Івано-Франківській обласній раді Юрій Романюк запропонував зібрати сесію 9 травня… на даху Білої хати – мовляв, щоб завадити причепити там червоний прапор. Натомість, і голова облради Олександр Сич, і голова ОДА Михайло Вишиванюк заявили: тих прапорів на Прикарпатті не буде.

Гідний послідовник

Можна довго сперечатись про те, чи то був справжній прапор перемоги, хто насправді його підняв, і взагалі, хто більше переміг чи постраждав у Другій світовій. Але краще залишити це історикам, а політики нехай на державному рівні заборонять собі навіть наближатись до таких речей. Адже тут вони шукають чого завгодно, тільки не істини.

І не треба бути супераналітиком, аби назвати цей закон провокацією. Мало того. Твір Цибенка-Царькова майже дослівно списаний з російського закону травня 2007 року. Таким чином нардепи вбивають двох зайців – вчергове догоджають росіянам і далі розколюють українців. Владу можна зрозуміти, адже значно легше керувати народом, який свариться через прапори. Хай покричать, пообзивають один одного в Інтернеті. Може, і про зарплати, пенсії, ціни забудуть. А то вже навіть луганські комуністи (!) 22 квітня почали збирати гроші на лопату Азарову. Без жартів – тут і до загального спротиву недалеко.

Звідти й заява Верховної Ради «До 65 річниці Нюрнберзького трибуналу над фашистськими злочинцями», і постанова про державне святкування 70-річчя партизанського руху в Україні. Звісно, саме радянського партизанського руху.

І що тепер? Наразі слово за Віктором Януковичем. Або ветує, або підпише. В перше якось не дуже віриться – навряд чи все це робилося без його відома. Хоча, погодьтеся, було б красиво.

Ну, не дарма ж Михайло Вишиванюк називає Януковича Черчиллем? А той ввечері 22 червня 1941 року заявив: «Нацистському режимові притаманні гірші риси комунізму. За своєю жорстокістю і лютою агресивністю він перевершує всі форми людської зіпсованості. За останні 25 років ніхто не був більш послідовним ворогом комунізму, ніж я. Я не візьму назад жодного слова…». Правда, потім Черчилль сказав, що той, хто іде проти Гітлера, є союзником, і запропонував СРСР допомогу.

От і уявіть собі Віктора Януковича – гідного послідовника сера Вінстона Черчилля. Провокаційний закон, рішення західноукраїнських рад – в пику, загальні крики-сварки, а потім виходить такий «атец всія України» і каже: «Я, звісно, за перемогу над нацизмом. Але за останні 20 років ніхто не був послідовнішим ворогом комунізму, ніж я. Я не візьму назад жодного слова. І заради єдності українського народу високо піднімаю своє президентське вето та з усієї сили накладаю його».

Напевно, це таки фантазії.

Комуністи – на дах

У будь-якому разі залишається сподіватись, що 9 травня на Прикарпатті пройде, як завжди. Кому свято – кому сум. Без прапорів, принаймні на державних установах. Якось не хочеться вилізати на дахи. Хай би ті комуністи збирались докупи та лізли із прапорами на віллу свого лідера Петра Симоненка – місця вистачить…

Ну, може, вийдуть декілька ще живих ветеранів, покладуть квіти. Це ж їм зараз має бути як мінімум під дев’яносто. І пенсії в них точно – не депутатські. А замість того, щоб забезпечити учасникам Другої світової (всім!) гідну старість, їм намагаються втулити в руки прапор. А найбільше дратує, що не тільки їм.

Висновок один – нам наполегливо пропонують повернення до совка. Що робити? Триматись. Напевно, доведеться пережити і ці часи. Кожному. Не скурвитись, не злякатись, не розчаруватись. Виростити дітей українцями – без комплексу меншовартості, без істерик і понтів.

Я би, скоріш за все, не став переконувати свого діда. Навіщо? Адже виховати минуле неможливо. Достатньо його зрозуміти.

Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.