Так уже історично склалося, що ми, українці, прагнемо, щоб у нас були більші, ніж у сусідів, квартири, дорожчі авто, вродливіші жінки, розумніші, успішніші діти. Діти – окрема історія. Адже успішна дитина – це також успіх батьків. Відтак вони думають про це вже від народження дитяти. Ким стане? Чого досягне? Де вчитиметься?
А й справді, чого досягне ваша дитина, якщо потрапить, наприклад, у сільську школу? Невідомо. А якщо вчитиметься в елітному спеціалізованому навчальному закладі? Отож. Тому вже від народження малюка, батьки знають про школи багато різного. І, на жаль, гіркого присмаку від загальної освіти у батьків теж вистачає.
Без Гані та Петі
За словами заступника начальника міського управління освіти Наталії Микули, у Франківську є звичайні загальноосвітні школи та навчальні заклади нового типу. До останніх відносяться три гімназії, природничо-математичний ліцей, школа-ліцей № 23. Крім того, є спеціалізовані школи №№ 1, 5, 11. Перша та одинадцята – із поглибленим вивченням англійської мови, п’ята – німецької. У всі, крім школи № 23, дітей приймають на конкурсній основі. Це передбачено законом.
«Кожна школа видає наказ про конкурс, визначає день і завдання, які складають фахівці та психологічна служба, – каже Наталія Микула. – Ці завдання школа подає в управління освіти, де їх погоджують і затверджують. На конкурсі обов’язково мають бути вчителі початкових класів, фахівців з іноземної мови та психолог».
Фахівці опитують дітей недовго, проте серйозно. Особливо, як на шестирічний вік. Спершу виглядає, що нічого складного. Проте, не все так просто.
«Цього року я пробував дати свою дитину в школу № 11, – каже івано-франківський підприємець Володимир. – Донька майже на всі питання відповіла, проте конкурс не пройшла».
«Батько в силу своєї, можливо, некомпетентності подумав, що донька відповіла добре, – стверджує Микула. – Але наскільки логічно чи правильно вона сформулювала відповідь, знають лише фахівці».
Директор школи № 11 Наталія Романишин теж говорить, що батьки просто не знають, якою має бути відповідь. «Переважно питаються: хто є членами твоєї сім’ї, а дитина відповідає: мама – Ганя, тато – Петя, – каже Романишин. – А насправді дитина має сказати, що маму звати Ганна Петрівна, а тата – Петро Васильович».
Щоби уникнути усіх підозр, Наталія Микула радить батькам поцікавитися у голови комісії, чому дитина не пройшла конкурс? Мовляв, на кожну із них у школі складається протокол, і ця інформація є відкритою.
«Не гуляй, Вася!»
Отже, цьогоріч до школи № 5 потрапили 118 учнів з-понад 200 претендентів, до № 11–90 з 118 дітей-претендентів. До речі, в історіях батьків, діти яких не пройшли за конкурсом, як правило, згадуються корупція чи блат. Усе це наближує до реальності: в Україні не лише у школах, а й у вишах, в лікарнях, на підприємствах чи установах будь-яку проблему найчастіше вирішують тільки таким чином…
 |
Галина Філіпчук, заступник директора школи № 5, каже: те, що вони можуть взяти тільки половину з усіх охочих вчитися у цій школі, якраз і наводить батьків на думку, що сюди важко потрапити. Проте, це не означає, що тут навчаються виключно діти багатіїв.
«У нас маса дітей вчиться, головне, щоб був розумненький і мав нахил до іноземної мови. Неправда, що проста дитина не може сюди потрапити, – стверджує Галина Філіпчук. – Якщо ми маємо право вибирати кращих, то чому ми не повинні цього робити? Нам це дозволяє закон». Однак, продовжує вона, п’ята школа має і дітей з пільгових категорій: сиріт, напівсиріт, чорнобильців тощо.
За словами ж Наталії Романишин, престиж школи визначається виключно досягненням учнів і рівнем знань, які їм дають. Так, цього року школа № 11 мала 59 переможців олімпіад, а деякі з них – переможці кількох олімпіад одночасно. Крім того, школярі показали непоганий результат на ЗНО. «Це не є секретна інформація, – продовжує директор одинадцятої школи. – Ці дані мають і батьки, які їх враховують при виборі школи для своєї дитини».
Галина Філіпчук, заступник директора школи № 5, у свою чергу, зазначила, що справа не так у добрих знаннях дітей, як в організації шкільної роботи та порядку. «В нас не може такого бути, щоби хтось ходив поза школою чи щоб не був замінений урок, – каже вона. – Тут – «не гуляй, Вася!», тут порядок, а порядок веде до результату».
За бажанням батьків
Крім того, що в названі школи не так просто потрапити, їхній елітний статус переслідує учнів усі 11 років за партою. Вчитися тут недешево. Скажете, що не тільки у цих школах? Маєте рацію. У місті скрізь здають на потреби школи певну суму. Десь більше, десь менше. І від цього, напевно, нікуди не дінешся. Адже управління освіти не може вирішити усі фінансові проблеми шкіл.
У кожному навчальному закладі Івано-Франківська, каже Наталія Микула, створені піклувальні ради, в які входять голови усіх батьківських комітетів. Ці ради мають статус громадських організацій, тому самотужки збирають кошти «на потребу школи».
«У законі про освіту чітко написано: учасниками навчально-виховного процесу є учні, вчителі і батьки, – продовжує Микула. – Тому, за бажанням батьків, створюється піклувальна рада. На засідання вони запрошують директора і питають – що треба школі? Директор відповідає: треба замінити освітлення у п’яти кабінетах, застелити лінолеум, відремонтувати два туалети, замінити опалення тощо».
Отже, батьки роблять калькуляцію, збирають кошти та замовляють підрядну організацію. Тих, хто не може здати, – не примушують. (Принаймні, так щоразу наголошують в управлінні освіти – Авт.).
До речі, Наталія Романишин припускає, що їхню школу можна назвати дорогою, через те, що батьки зобов’язані оплачувати підручники з іноземної мови. Підозрюємо, що є й інші причини. Зокрема, репетиторство, яке притаманне багатьом нашим школам.
Ті, хто вчився у радянські або пострадянські часи, добре пам’ятають: успіх вчителя визначався знаннями його учнів. Батьки вміли ставити вчителів на місце.
«Це ваші проблеми, що моя дитина не знає, – пригадує слова одного з батьків колишня вчителька Марія Ковальчук. – Батьки вимагали від мене дати дітям знання. І я не мала права сказати: ваша дитина не хоче чи не може. Я – вчитель, тому мушу навчити. Якщо не доходило, то годинами сиділа після уроків і пояснювала».
Практика залишати учнів після уроків збереглася й донині. Інша справа, що зараз вчителі беруть за це гроші.
«Репетиторство – це приватна справа батьків, – запевняє Наталія Микула. – Якщо у класі 30 дітей, то вчитель не може дійти до всіх і всім пояснити. Бо є діти, які мають нахил і все сприймають одразу, а є діти, з якими треба посидіти годину-дві і пояснити».
Відтак, каже Микула, на репетиторство дітей давати не обов’язково. Мовляв, можна і самому посидіти, можна і сусідку попросити. Інша справа, що коли попросиш сусідку, то це не буде гарантією доброї оцінки. А якщо репетитором є той вчитель, який і викладає, то він, ясна річ, вже інакше, ніж поблажливо, до дитини ставитися не буде. Це, як розуміємо, і вплине на результат.
«Тут дуже важко казати, що біле і що чорне, – каже Наталія Микула. – Усе залежить від такту, морального та етичного виховання вчителя. А управління освіти не може бігати по школі і питати, хто займається репетиторством, контролювати їх. Це – особиста справа батьків і вчителів».
До речі, за словами начальника відділу масово‑роз’яснювальної роботи та звернень громадян ДПА в області Михайла Королика, вчителі, які займаються репетиторством, мають декларувати ці доходи і сплачувати податок у розмірі 15 %. Правда, більшість із наших вчителів про це навіть не здогадується. І ніхто цього не контролює…
P. S. І останнє (не вчителям, а батькам): а ви впевнені, що ваша шестирічна дитина зможе відповісти на запитання: «із шерсті якої тварини плетуть рукавички і тчуть килими»? Отож бо й воно.
