У червні цього року в Калуші з’явився ще один дитячий будинок сімейного типу. Ним опікується священик – Володимир Пітулей. Хоч він і прийняв монаший постриг, але має аж шестеро діток, яких виховує та доглядає. Тепер таких будинків на території області три – два в Калуші, один у Косові.
Не на показ
Біля будинку культури «Юність» знаходиться маленька церковця. На подвір’ї йде будова: ріжуть дошки, носять гравій і пісок. З робочими змішалися прихожани та багато дітей. Питаємося у жінки, що прислуговує в церкві, де можемо знайти отця Володимира? «То ви до діток приїхали? Йдіть до хати», – вона із посмішкою відправляє «Репортер» до будинку.
Позаду церкви – двоповер-хова будівля. Звідти виходить невеликого росту чоловік – як виявилося, опікун дітей отець Володимир. Його обступило двійко дівчат і двійко хлопчаків. «Я не хочу аби про нас хтось знав, – говорить священик. – Добрі діяння не повинні бути напоказ».
Але, глянувши на зацікавлені дитячі очі, таки запрошує нас до будинку. Спершу – невеличка екскурсія «дитячим світом». На першому поверсі багато господарських кімнат, кухня, кімната отця та великий зал, де щонеділі для своїх діток та інших він проводить недільне навчання. Другим поверхом нас водить маленька блакитноока Оля, показує всі кімнати і свою також.
Тут живуть ангелики
Дітей в отця Володимира – шестеро. На жаль, всіх удома не було – маленьку Настю та Андрійка забрали на вихідні їхні бабусі.
Оля мешкає у великій просторій кімнаті зі своїм братиком Олегом. У хлопчика на столі – фото шкільної футбольної команди, де він грає, а стіл Олі переповнений рожевими кольорами, дитячими малюнками та плакатами «Ранєток». Дівчинка надзвичайно балакуча та відкрита. У розмові часто виринають фрази: «у нас», «наш», «наші». Адже всі тут живуть справжньою великою родиною.
«Олег у нас грає у футбол, – розповідає дівчинка. – А я хочу стати співачкою. Поки що співаю лише вдома, але у нашій школі буде конкурс «Міс Осінь», то буду і там співати. Ще маю до виступу приготувати якусь страву, лише не знаю яку».
Чи не у кожній кімнаті висять образи, а на полицях – статуетки маленьких ангеликів. Майже таких, які і живуть у цьому домі. В інших кімнатах також мешкають братики і сестрички. В одній – найстарша Леся та її братик Андрій, а в іншій – маленька Настя з Сергійком.
Лесі скоро виповниться 18 років. Далі дитина має сама дбати за себе. Натомість, отець Володимир заперечує: «Вона вже наша і нікуди від нас не піде».
Леся добре вчиться у школі та хоче поступати на економічний факультет до Івано-Франківська. Батьки дівчинки та її братика назавжди позбавлені батьківських прав. Рідний батько помер, мама вдруге вийшла заміж і має свою сім’ю.
«Коли нас забирали з притул-ку, отець прийшов з величезним пакетом цукерок, – пригадує Леся. – Я страшенно боялася і не хотіла нікуди йти. Думала, що мене віддадуть у монашки. Але все було зовсім не так, ніж я собі уявляла. Правда, в перший день побігла додому, через вікно подивилася, чи все там гаразд і прийшла назад до будинку священика».
Діти виховуються у духовній атмосфері, щодня ходять до церкви. Також мають доступ до Інтернету – маленька Оля каже, що отець дозволяє, лише б вони не дивилися нічого поганого та злого. Так і є. Іноді краще та дієвіше, якщо просто пояснити дитині – ніж забороняти. Отець Володимир для дітей скоріше є другом, ніж опікуном. Лише маленька Настя називає його татом, решта кажуть «отець».
Дитячі драми
Усі ці діти залишилися без батьківського тепла через пияцтво батьків. Але вони можуть провідувати своїх дітей, бо всі живуть у Калуші. Натомість, навідують лише Олю та Олега. Дівчинка інколи навіть відвідує їх сама. Оля дуже хоче жити з мамою, але щоб вона більше не пила. Хвалилася, що якось прийшла до мами на день народження і на святковому столі було багато страв, але спиртного – не було. Також хвалилася, що і бабуся казала – мама більше не п’є. Потім показала свій маленький альбом. Чи не на кожному фото – мама і тато, навіть у дитинстві.
У Настусі та Сергійка – мама одна, а батьки різні. Батько Сергійка зараз сидить у тюрмі. Мати дітей майже не навідує. Отець Володимир забрав їх з притулку останніми. Настя довго звикала до нового місця, всього боялася, а найбільше – жінок.
«Вона навіть досі жінок боїться, – говорить отець Володимир. – Невідомо чому. А до чоловіків йде залюбки. У дівчинки роздвоєне піднебіння, в народі – «вовча паща». Треба робити операцію, то скоро поїдемо до Івано-Франківська».
Багато часу із дітьми проводить їхня нянька – пані Оля. Доглядає, купує одяг, готує, допомагає з уроками. У неї не має своїх рідних дітей, а два роки тому вона теж усиновила хлопчика.
Отець Володимир каже, що можливо і через неї надихнулися ідеєю взяти на виховання дітей. Адже вони удвох багато разів їздили до притулку в Івано-Франківськ та бачили всіх тих діток.
«Та не все так просто, – каже отець. – Перш ніж взяти дітей, я два роки ходив на спеціальні курси. Служба у справах дітей сама вибрала нам дітей. Спочатку дали Лесю з Андрієм, тоді ми отримали статус прийомної сім’ї. Потім до нас прийшли Оля з Олегом, а у травні цього року дали на виховання Настю та Сергія. І з червня називаємось дитячим будинком сімейного типу».
Дітям тут дуже добре та затиш-но, бо живуть вони у рідному місті і батьки поруч – хоч якими б вони не були. Діти їх не засуджують, щодня за них моляться, аби ті навернулися та стали добрими християнами.
«У нашому випадку все помінялося, – посміхається отець Володимир. – В інших сім’ях діти не хочуть слухатися батьків, а в нас навпаки – батьки нечемні».
