Кілька років тому примудрився влізти в запеклу дискусію з американським журналістом. Не повірите, про демократію. Ні, говорили не про те, чия краще. Сперечалися про шляхи й терміни. Перекладачці було непросто, бо зчепилися цілком серйозно. Один прагнув більше похвалитися штатівським досвідом, інший – українськими перспективами.
«У нас теж було непросто, ще й гірше, бо часи були іншими, – говорив американець. – Наприклад, у 1907 році заступник губернатора нашого штату застрелив редактора газети за критичну статтю. Прямо на виході з редакції, у спину. Суд постановив, що то була чесна дуель, чиновника виправдали. Така була демократія. Але за 100 років усе змінилося». «Ви справді вважаєте, що Україна мусить чекати ціле століття?». «Швидко точно не вийде. Але, якщо не чекати, а боротися, то, може, й трохи менше».
Досі не хочеться вірити у «далекі» прогнози. Але дуже скоро ми святкуватимемо 20 років незалежної боротьби за демократію та краще життя. Багато вибороли?
Майже сухі цифри
Інститут соціології НАН України моніторить думку українців з 1992 року. Найсвіжіше на сьогодні опитування вони робили у квітні цього року. За його даними, 46,6% респондентів і зараз проголосували б за Незалежність, проти – 27,8%. Нагадаємо, 20 років тому, на грудневому референдумі «за» висловилися 90,32% із тих майже 32 мільйонів, що взяли участь у голосуванні.
Аж так змінилась громадська думка? Насправді, якщо вдуматись, усе виглядає не настільки похмуро. Адже референдум, який відбувся водночас із першими виборами Президента України, можна назвати констатацією факту. І на єдине його запитання «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» відповідали або завзяті противники СРСР (мешканці західних областей) або просто люди радянського виховання, яким завжди було легше погодитись із владою, ніж щось заперечити. Тож тільки жорстко проросійський Крим дав тоді близько 40% негативних відповідей, а решта – від 83,8% (Луганщина) до 98,4% (Прикарпаття) – підтримали Незалежність.
Натомість, на теперішні соцопитування відповідають люди, вже достатньо биті виборами, кілька разів обдурені та розтягнені політиками по різні боки. Тому є значна кількість байдужих (11,5%) і тих, хто вагався із відповіддю (12,5%). Тому й поменшало тих, хто сподівається на покращення. Втім, тішить, що демократичні перетворення більше підтримує молодь – їй жити далі. Хоча й пенсіонерів можна зрозуміти: сидячи на звичайній, не депутатській пенсії, важко бути оптимістом – коли від влади вже давно не чекаєш нічого доброго, а боротися немає здоров’я.
Загалом виглядає, що нинішній так званий пересічний українець (виборець) живе у боксерській стійці – завжди готовий до нападу, будь-які пропозиції спочатку відбиває, потім думає. Тому що має сумний досвід регулярного отримання в чоло.
Два боки України
«Ми створили Італію, давайте створювати італійців», – сказав у позаминулому столітті Камілло Бенсо ді Кавур, перший глава уряду об’єднаної Італії. Їм це вдалося. Нам теж давно пора створювати українців. Бо є купа різних мешканців регіонів: галичан, кримчан, одеситів, волинян, киян, донбасівців, дніпропетровців тощо. І з них тільки «західняки» свідомо й підсвідомо ідентифікують себе просто українцями, незважаючи на конкретне місце проживання. Для інших, на жаль, часто на першому місці саме регіон. Може, тому й партія при владі – відповідна?
Найлегше об’єднуватися навколо двох відомих речей – любові та ненависті. Або знайти лідера, якого б усі полюбили, або отримати зовнішнього ворога, від якого були б змушені захищатися гуртом. Слава Богу, ані першого, ані другого поки що ніби не видно.
Але є ще один варіант, хоч і теж не дуже позитивний. Українці примудрилися вибрати владу, яка тепер всіма силами намагається налаштувати проти себе народ. І от у всезагальній, вже вибачте, нелюбові до неї, якщо не сьогодні, то завтра зможуть з’єднатися прикарпатці й одесити, донбаські шахтарі й волинські селяни. Якщо, звісно, не їздитимуть у гості з ненависними для господарів прапорами та не перейменовуватимуть дітей у садочках під телекамери…
Запорука Незалежності – нормальна, не байдужа до людей і власної держави влада, як би банально це не звучало. А найняти (обрати) собі подібну владу може тільки єдиний народ.
До речі, за даними тих же соціологів, найменше регіональних і політичних протиріч – серед молоді. Тож, якщо ми так і не спроможемось об’єднатися, то вони подорослішають і справляться самі. З любов’ю, без ненависті.
Поговоримо пізніше
Двадцять років тому ми мріяли про демократичну багату красиву державу. Були надії тоді, були й великі сподівання у листопаді 2004-го. Що маємо зараз? Реформи, якими жорстко «реформують» виключно простих людей. Одного із найдорожчих для платників податків президента у світі. Народних депутатів – також небідних пільговиків, які дивляться на тих, хто їх обрав, як на мале пиво. Суди – смішні для всіх, крім самих підсудних. Міліцію, яка тлумить протестувальників і готує цілодобовий оперативний штаб до майбутніх святкувань річниці Незалежності – «протистояти хуліганським проявам».
Напевно, можна не продовжувати – цього досить. Трохи сумно, але якщо просто позакриватись у власних домівках та офісах, веселіше не стане.
«Немає сумнівів, що самостійна Україна буде існувати, і кожен день грає на зміцнення її самостійності, – пише відомий український історик Ярослав Грицак. – Питання полягає лише в тому, якою буде ця Україна. Чи стане вона ще одною стабільною європейською країною демократії й ефективної економіки? А чи піде шляхом «занзаризації» – тобто сповзання до статусу держави третього світу, з авторитарним і скорумпованим політичним режимом, слабкою економікою та масовим безробіттям? Тільки майбутні десятиліття зможуть дати на це відповідь».
Історики завжди обережні у прогнозах. Невже той американець таки мав рацію? Тоді поговоримо через сто років боротьби.
