Викладачі частенько нарікають на студентів. Кажуть, їм бракує вихованості, вчитися не хочуть, у головах – лише гульки. Мовляв, не те, що було за їхніх часів. То невже кілька десятиліть тому все було аж так чемно і пристойно? Вивідувати пікантні деталі зі святкування Дня студента «Репортер» подався до професури івано-франківських вишів.
П’ять рублів на чотирьох
Спершу – до медиків. Кажуть, ректор цього вишу півроку тому розпочав дуже непогано та встиг завоювати симпатії спудеїв. У кабінеті Миколи Рожка – просторо, світло, багато книжок. А от зі спогадами про веселі свята – сутужно.
 |
Ректор пригадав, як вступив до університету після фізкультурного технікуму, того ж року одружився, а тому мусив встигати водночас учитися та підробляти. «Я влаштувався на кафедру фізвихавання лаборантом, ще мав півставки тренера у спортивному товаристві «Трудові резерви», тому разом із підвищеною стипендією в місяць виходило півтори сотні, – підраховує Микола Рожко. – Та навіть так було важко. Розкошувала моя родина хіба тоді, коли привозив гроші з Тюмені чи Узбекистану, де влітку працював у будзагоні».
Пригадав Рожко і перший «удар», коли на третьому курсі його номінували на Ленінську стипендію, а в останній момент віддали її іншому. Та його це, каже, не спинило – батька чи тестя-професора не мав, тож боротися за місце під сонцем доводилося самотужки…
Доцент кафедри дошкільної методики, філології та методики початкової освіти Прикарпатського університету Ореста Ткачук День студента спочатку теж не святкувала – каже, не було в них тоді такого дня. Пригадала тодішнього ректора педінституту Олександра Устенка. «У нього дружньо були закохані всі. Він був майстром своєї справи, а ще – дозволяв дівчатам ходити у штанях, – розповідає пані Ореста. – Хоч тоді це вважалося ганебним явищем, але він казав: «Нехай гріються та народжують здорових дітей».
За словами пані Орести, на перших курсах стипендія була 35 рублів і на ті гроші можна було якось жити. Незважаючи на відсутність Дня студента, раз на місяць, у день стипендії, дівчата шикували. «У ресторані «Дністер» за п’ять рублів на чотирьох ми гарно обідали картоплею, салатом, лангетом і пляшкою вина, – пригадує Ореста Ткачук. – А далі щодня економили. На старших курсах я жила непогано, бо брала собі підробіток. Писала одному літератору критичні начерки, які він публікував під своїм прізвищем. Тож, крім того, що мала копійчину, була гордою з таких замовлень».
Особливим часом, навіть ритуалом, називає Ореста Ткачук період консультацій перед екзаменом. «Все то було у мене вдома, за великим дубовим столом, який моя бабця, закореніла шляхтянка, яка шалено любила оперу та книжки, перевезла зі свого маєтку, – розповідає Ткачук. – На тому столі ми готували обід, потім там же розкладали книжки та вчилися. Коли наставав час відпочинку, знімали зі столу скатертину й гаратали по ньому гральними картами. Цікаво, що думав собі той бідний стіл?». Бабці достатньо було сказати, що всі здадуть усе на відмінно, й тоді вона давала добро «реляксувати».
До п’ятого курсу Ткачук «доїхала» зі стипендією у 55 рублів і тут раптом виник День студента. Святкували буйно. Між трьома вишами тоді склалася компанія, яка дружно ходила від одного вузу до іншого на вечірки. Все було – і алкоголь, і кохання, і секс». Кому треба було, той ішов до гуртожитку чи кудись на кватриру, – каже пані Ореста. – От, лише такої відвертості та публічності, як нині, точно не було».
 |
Не зовсім празник
Завкафедри історії та політології, професор університету нафти й газу Ярослав Мандрик також стверджує, що за часів його навчання у педінституті День студента не відзначали. Каже, що радянській владі це було невигідно. Натомість, веселилися вони двічі: 23 лютого дівчата запрошували хлопців до ресторану, а ті «виставляли» на 8 березня.
«Жили ми тоді бідненько. В середньому я витрачав на тиждень 5 рублів. Отже, на місяць залишав собі 20, а решту – ще півстипендії віддавав мамі у село, – пригадує пан Ярослав. – Пильнував, щоб не отримати двійку, бо в такому разі забирали стипендію».
Молодий студент дуже гонорувався, що під час екскурсії у Бресті купив собі портфель-дипломат. Тоді ті дипломати були дуже модними, дозволити собі таке міг не кожен. Хоча троє таких, гонорових, на факультеті було. Про стару школу інтелігентів-викладачів пан Ярослав може розповідати довго. Пригадує лекції Ярослава Заборовського про стародавній світ і розповіді блискучого археолога Бориса Василенка. Каже, від них перейняв манеру читання лекцій, з ретельною підготовкою та без допоміжних конспектів.
Нині своїм студентам Ярослав Мандрик розказує, що 17 листопада – не привід для святкувань. «Насправді це день жалоби та пам’яті за станиславівськими студентами, яких у 1942 році біля синагоги розстріляли гестапівці».
Танці в синагозі
Професор медуніверситету Ірина Купновицька каже, що в неї все було весело – і навчання, і розваги. «Тоді в нашому медінституті була потужна художня самодіяльність, – розповідає пані Ірина. – Різні вокальні ансамблі, духові оркестри. Я грала на скрипці й донині пам’ятаю новорічні бали, вечори іноземних мов, де ми ставили класичну драматургію різними мовами».
До слова, репетиції оркестру починались о десятій вечора, а завершувались опівночі. Оскільки пані Ірина була єдиною дівчиною в оркестрі, то хлопці наввипередки, по черзі, проводжали її додому.
Танці були у клубі, в синагозі, потрапити туди було за щастя, охочих вистачало. На вході стояли дружинники, які пропускали тільки студентів. Але час від часу туди напрошувались і старші «кавалери»…
«Медики підробляли медициною, наприклад, чергуючи у лікарні, – говорить Купновицька. – Заробіток, звісно, був невеличкий. Ще хтось здавав кров, були й такі, що розвантажували вагони на вокзалі». На кукурудзу до Запоріжжі студенти-медики їхали цілим потягом.
Нині Ірина Купновицька ретельно готується до лекцій, як і тоді, студенткою, до пар. Каже, що її страшно злостить інертність нинішніх студентів, байдужість і невихованість. Тому щоразу своє заняття закінчує поетичними рядками, як, наприклад, Лесі Українки: «Як научить байдужих почувати, як розбудити розум, що заснув».
Свято щодня
Мандруючи університетськими коридорами, важко було не запитати нинішніх студентів – як вони святкуватимуть 17 листопада? Більшість опитаних таки говорили про п’янку як обов’язковий елемент програми. Наприклад, третьокурсник університету нафти й газу Ігор говорив коротко та слів не добирав: «Моя група разом не святкує нічого, тому їду із друзями в гори, скидаємось по стольнику, купуємо випивку та будемо «квасити» до ранку».
У Прикарпатському університеті вирішили зупинити акуратиста з папочкою, в окулярах та при краватці. Подумалося, що зовнішність не мала б дисонувати зі способом проведення дозвілля. Другокурсник Іван виявився доволі балакучим та одразу поринув у минулорічні спогади.
«Було весело, – пригадував хлопець. – Розпочали зранку, в гуртожитку. Далі весь день двіжували, а ввечері було важко. Чим закінчилося – не пам’ятаю». Нічого нового на цей рік Іван не прогнозував.
Анна – випускниця того ж університету – каже, що найцікавішим святкування було на першому курсі, коли колектив лише сформувався і не встиг поділитися на окремі «угруповання». Було дружньо, весело і повним складом. Анна жалкує, що той час уже ніколи не повториться. Каже, студентської стипендії тоді вистачало не тільки на прожиття, а й на книги. Щотижня ходила до книгарні за якоюсь новинкою з укрсучліту, натомість сьогодні дозволити собі цього не може.
Роман і Тетяна у майбутньому будуть фахівцями з туризму. Говорять, що за кілька місяців життя у гуртожитку зрозуміли – свято там щодня. Вони, аби не витрачатися на зайве, планують «символічно» посидіти з одногрупниками, а на зекономлені кошти куплять кілька книжок.
Зі святом вас, студенти, – і молоді, і вже не дуже!
