Дім одиноких людей

Колись вони були молодими, красивими, здоровими. Мали друзів, роботу, дехто сім`ю та дітей. І, напевно, нікому з них навіть у страшному сні не снилося, що доживатимуть віку вони у Коломийському геріатричному пансіонаті. В народі – у будинку перестарілих.

Всяке буває

Знайти пансіонат в Коломиї зовсім не складно. Місто невеличке, і вже перший таксист пояснить, як дійти до будинку перестарілих. Тиха вуличка, на подвір’ї – кілька людей. Сидять, перемовляються, гріються на сонечку. Всередині – сильний запах медикаментів та обіду. Санітарка якраз котить возик з тарілками.

Директор пансіонату Мирослав Семаковський одразу ж береться до справи – проводить своєрідну екскурсію, на ходу розказуючи, що тут і як. «У нас працює 80 чоловік, обслуговують 125 підопічних, – каже він. – Пацієнти – з усієї області, навіть з усієї України. Маємо і психоневрологічне відділення на 30 чоловік».

Спускаючись сходами, Семаковський розповідає, що люди потрапляють сюди з різних причин. Є психічно хворі, інваліди, просто самотні, а є такі, що мають родину. «Всяке в житті буває. Стається й таке, що діти відмовляються від батьків», – говорить директор.

Заходимо у першу палату. Маленька, затишна, на підвіконні вазони, у кутку – невеликий телевізор. У палаті дві жіночки. Одна навіть не реагує на наш прихід. Інша, сидячи на ліжку, вишиває. Питаємо, як їм тут живеться. «Як старим людям», – відповідає вишивальниця. Звати її Наталя. «Я тут уже три роки. Питаєте, як попала? Сталося так, що не маю, де жити, – каже жінка. – Але давайте про то не будемо». Та попри це, веде далі: «Син потрапив у біду. Мусили все продати: і його квар­тиру, і мою, аби заплатити борг, бо могли вбити.».

Значно відрадніше жінці згадувати «колишнє» життя. «Сама я із Косівського району. Нас у сім`ї шестеро було. Тато про нас якось не дбав. А от мама такою творчою була, перша ткаля в окрузі!» – пані Наталя поринає у солодкі спогади. Далі доля складалася як у всіх – педучилище, робота, чоловік, двоє дітей. Тридцять два роки пропрацювала вихователькою у дитячих садочках Коломиї. «Ходила я на ту роботу, як на свято. Для мене то було щось надзвичайне, – посміхається жінка. – Знала, якщо мама мені дитину довірила, то маю до неї ставитися, як до своєї рідної». Ці спогади перебиває гірка образа. «Знаєте, не треба було так тій роботі віддаватися. Ніхто того не оцінив. Ми геть забуті. Не Богом, а людьми. Хоч би якусь відкриточку хто тим пенсіонерам прислав».

Зараз жінка вже два роки не ходить, має поліартрит. «Добре хоч руками можу щось робити, – показує на вишивку. – У мене в Коломиї багато знайомих. Як тільки поселилася в пансіонат, то приходили по двоє-троє на день. Тепер відвідують рідше. А я кажу – треба до людини ходити, поки вона жива».

Усі візити жінка старанно фіксує, веде такий собі журнал відвідувань. «Ви би з мене сміялися, – посміхається та витягає товстий зошит. – Тут записано, хто і коли приходив, хто і коли дзвонив. От «дзвонив синочок», «дзвонила донечка, – а далі зітхає. – А приїхати не мають як…».

Хата й пісня

«Більшість людей не ходять, тому їжу ми розвозимо», – каже директор, вже відкриваючи наступну палату. Дві бабці власне закінчують обідати. «Добрий день, смачного! Ви чого борщ не з’їли?», – запитує Мирослав Семаковський. «Не хочу нічого», – стомленим глухим голосом відповідає одна з них. «Треба їсти. Якщо людина їсть, значить буде жити», – переконує директор. До другої бабці інше питання: «Як хата?». Та відповідає: «Та слава Богу, хата вже моя».

«Отак позабирають у людей хати, повидурюють, – хитає головою пан Мирослав. – Рідний племінник забрав».

Пізніше культорганізатор пансіонату Світлана Бігус, яка займалася цією справою, розповіла докладніше: «Ця бабуся того племінника з братом ростила змалечку. Заповіла йому хату. Він за це повинен був платити їй щомісяця 100 гривень, забезпечувати медикаментами і поховати. Та не так‑то воно сталося. Отримавши бажаний заповіт, племінник про бабцю забув. Вона у нас вже рік, а він її ні разу не провідав. Коли вже до суду подали, то вперше прислав ті 100 гривень».

В іншу палату вже йдемо зі Світланою. Тут на ліжках сидять дві типові сільські бабусі у хустках. Таких можна зустріти в кожному прикарпатському селі. «Вони з Тлумацького району. Це – Ганнуся, – Світлана показує маленьку худеньку бабцю, – а це Юзефа, вища і повніша. Вони тутешні старожили. Одна тут десять років, інша – п’ять».

На запитання, як сюди потрапили, відповідають, що так сталося. «А хочете я вам заспіваю, – каже Юзефа, – тільки не плачте». І затягає давню сумну пісню про те, як сестра чекала брата з бою. Ганнуся їй допомагає, ще й свариться, що Юзефа не так тягне. За цією піснею пішла друга. Бабусі співали би і співали…

«Нам тут добре, – під кінець каже бабця Ганнуся. – Їсти є що, спати є де. А як стає скучно, то сваримося». «З ким?». «Та між собою», – сміють бабці.

Життя продовжується

Більшість мешканців чоловічої палати ще зовсім не старі, вони – інваліди. «Той мужчина в колясці обморозив ноги, – вже на коридорі розказує директор. – І через що? Через горілку. Десь 80 % чоловіків до нас потрапляють саме через оковиту».

Пан Мирослав розповідає, що і тут дехто полюбляє сходити «на точку», особливо коли пенсію видають. «Вони вільні, хто що хоче, те й робить, – каже він. – Не пускаємо хіба тоді, як уже дуже проштрафляться. Бо буває, що і привозити треба».

До речі, саме тоді як видають пенсію, найчастіше приїжджають родичі. «У нас пацієнтам видають тільки 25 %, – каже пані Світлана. – Але і за тих нещасних 200 гривень сварки бувають. От недавно приїхала дочка, то кричала, де це баба пенсію діла. Мовляв, вона не є дочкою мільйонера, аби грошима розкидатися».

Сварки для цього будинку – взагалі не рідкість. І це один із найважчих моментів роботи персоналу. «От є у палатах по троє, чи навіть по четверо людей, – каже Світлана. – Той захропів, той кашлянув, і вже сваряться між собою. Ми їх переселяємо чи не кожного місяця. Буває, що і листи пишуть у газети, у громадські організації, навіть до Карпачової про те, як їм тут зле».

Але нам пацієнти говорили тільки про хороше. Про бібліотеку, супутникову «тарілку», новий ремонт, концерти на свята і служби Божі щонеділі. Як сказала одна із жіночок: «Як потрапляєш сюди, то наче приходиш в інший світ. До цього життя треба звикнути, – і з оптимізмом додала. – Життя продовжується».