Те, що Івано-Франківськ – єдиний обласний центр в Україні, де не встановлено пам’ятника Кобзарю, відомо, певно, усім мешканцям нашого славного міста. Частина з них знає і те, що пам’ятник у місті насправді є, тільки його ніяк не встановлять. А ось чому цього не можуть зробити ось уже три роки, не зрозуміло нікому. Остання обіцянка міського голови – пам’ятник стоятиме 9 березня цього року. Вчора ми цю дату «проїхали». Якою буде наступна зупинка?
Історія із цим пам’ятником почалася давно. Адже понад десять років тому в парку Шевченка освятили місце, де запланували поставити пам’ятник. Закопали там камінь та оголосили конкурс на кращий проект.
«У той час я мав справу з оргкомітетом зі встановлення пам’ятника Кобзареві в Оттаві, – розповідає Віталій Чупак, представник спадщини Лео Мола в Івано-Франківську. – Роботи відомого канадського скульптора українського походження мені дуже сподобалися. Справа у тому, що Мол зображував Шевченка зовсім не таким, як у нас стереотипно повелося – не старим змученим долею Кобзарем, а повним енергії та сил інтелігентом. Ну я й собі подумав, що не треба винаходити велосипеда, доступ до автора у мене був. Тож задумав просто домовитися про копію одного з його пам’ятників для Франківська».
Далі друзі Віталія з оргкомітету пригадали, що коли забирали свій пам’ятник з Німеччини, а саме там знаходиться майстерня Мола, то бачили ще один такий самісінький. «Що ж місто шукає пам’ятник, тут є готовий, з автором домовитися можна, та ще й якби у нас і в Оттаві стояли однакові, це було б доволі символічно, – каже Чупак. – Все складалося дуже класно. Тож я звернувся з такою пропозицією до нашого міського голови. Той не одразу, але дав добро».
Надалі всіма справами щодо оформлення дарчої та перевезення пам’ятника займався тодішній заступник міського голови Віктор Кімакович. Було не просто, наш Шевченко таки трохи постояв на митниці. «Та все ж його привезли у 2007 році. І ніби все мало бути дуже просто, але почалися якісь виляння», – сумно констатує Чупак.
Все спинилося на обранні місця. Віталій запевняє, що з представниками Мола домовлявся саме про місце у парку, бо, як не крути, для автора важливо, де буде стояти його робота.
 |
«Не знаю, чи воно прописано у паперах, але із мером говорив саме про парк, – стверджує Чупак. – Але тут виявилося, що парк не підходить, бо, мовляв, сонце світитиме Шевченкові в потилицю. Почали шукати інше місце. На громадських слуханнях перебрали увесь центр – пропонували і скверик біля вокзалу, і Вічевий майдан, звісно, були й прихильники парку».
Про пам’ятник періодично забували і стандартно, до шевченківських днів, пригадували. Пройшло більше трьох років. За це час Лео Мол помер, а представники його дружини вже й перестали відповідати на листи Віталія Чупака. «Їхня довіра міліє, – журиться той. – Адже я взяв на себе зобов’язання, а не виконав».
І ось на останніх громадських слуханнях, що відбулись у грудні минулого року, дійшли думки, аби поставити пам’ятник перед Білим будинком. Міський голова Віктор Анушкевичус цю думку тоді підтримав і заявив, що пам’ятник там стоятиме уже 9 березня цього року. Тобто вчора. Звісно, ніякого пам’ятника там зараз немає.
На чому стоїмо зараз? Заступник міського голови Михайло Верес каже, що буквально минулого тижня відбулася зустріч на цю тему з архітекторами, краєзнавцями, письменниками. «Їх дискусія відображала ті погляди, які зараз є у місті. Але всі, хто був на зустрічі, відкидають варіант із Білим будинком», – каже Верес.
Тож зараз вирішено створити робочу групу із тих самих архітекторів, краєзнавців, письменників і без жодного політика. Саме ця група має запропонувати місце для пам’ятника Шевченкові. «Останнє слово має бути за спеціалістами, бо встановлення пам’ятника – це не просто так. Є якісь вимоги – архітектурні, мистецькі, – запевняє Верес. – Знаєте, я вважаю, що ми повинні зробити все, щоби пам’ятник був встановлений цьогоріч. Думаю, це буде 22 травня, якраз на 150 років від перепоховання Кобзаря. Я особисто за те, аби цей пам’ятник був у парку Шевченка. І зроблю все, аби він був поставлений цього року. Бо коли три роки подарований пам’ятник лежить на складі, це знущання над Шевченком».
Що ж, чекали ми стільки часу, почекаємо і тих півтора місяці. Аби не більше. Бо й справді – знущання.
