З початку війни Івано-Франківськ став прихистком для тисяч людей і сотень родин, які переїхали сюди через обстріли у своїх рідних містах. Нині у місто приїхали понад 40 тисяч переселенців. І в кожного з них своя історія.
Канал 402 запустив спецпроєкт #ГолосиВійни. Аби через конкретні обличчя про війну в Україні дізналися далеко за її межами, пише Репортер.
“Осколками пробило і віконниці дерев’яні, і залізні ворота, двері, все пробито. І така вся вулиця”.
Історія Олександра Крайнюка з Харкова:
Розумієте, в мене приватний будинок, він знаходиться не в якійсь там зоні, просто одна вулиця і все. Ми повимикали світло, позакривали віконницями вікна усі. Не було світла, ми сиділи у підвалі, бо стріляють. А потім вийшли під вечір попити чаю, зігрітися, бо в підвалі все одно холодно, маленькі діти … А потім почалося це пекло.
Це дуже страшно, бо сиплеться шкло, стеля, все… Я дітей притягнув до себе і так по підлозі переповзли в коридор. І так, било дуже сильно. Дуже довго і сильно. Снаряд який вибухає зверху один і потім ще багато з нього. Осколками пробило і віконниці дерев’яні, і залізні ворота, двері, все пробито. І така вся вулиця.
Піротехніки, сказали що це “Смерч” називається. Заборонена в світі зброя. Тобто нам пощастило, що ми залишились живі. І після цього ми поїхали з дому.
“Сину 13. Він мені сказав: мама навіть, якщо ми всі помремо, ми переродимося”.
Історія Олени з Краматорська:
Коли почалася війна, був перший бах по аеродрому, я зрозуміла, що треба щось вирішувати. Дуже страшно, бо ми знаємо, що там ДНР ЛНР і я дуже боялася, що Краматорськ візьмуть в кільце. Харків вже почали бомбити.
Коли все почалося, я агітувала всіх знайомих, батьків, всіх виїжджати з Краматорська, але мене ніхто не почув. Всі залишилися. І вже тоді, коли в Краматорську було жарко, приїхала моя мама.
Моя мама дуже плакала. Знаєте, – це найжахливіший день, коли я це вирішила, коли поїхала, бо не всі батьки так реагували – це як прощаєшся назавжди. Мій тато на пероні плакав… Ви розумієте, це жахливо ось це все бачити. Але я сильна , я зібралася і поїхала, і сказала, головне – це треба вижити.
Моя подруга живе в Петербурзі, теж з Краматорська і її мама попала ось так в облаву і вони не можуть виїхати, то краще слухати своїх дітей і виїжджати.
Сину 13. Він мені сказав так. У нас така творча сім”я і він мені сказав, мама навіть, якщо ми всі помремо, ми вже всі, як переродимося, знаєте філософія така. Душі, вони безсмертні, і ви знаєте, я якось заспокоїлася.
Я вірю в перемогу України. Я знаю, що українці здатні на все, бо в них є така воля дух. Це найкращі люди у світі.
В моєму житті війна продовжується.
Історія Ніки зі Слов’янська:
Я прокинулася десь о 7 ранку. Мама сказала, що почалася війна. Їй подзвонили з роботи. Я, чесно кажучи, до останнього не вірила, що це правда. Думала, хтось може черговий фейк поширив. Але потім виявилося, що так. В моєму житті війна продовжується, бо почалася вона для мене 8 років тому, коли моє місто було першим окупованим у 2014 році. Цей день для мене, чесно кажучи, напевно не став якимось неочікуваним. Було відчуття того, що війна почнеться.
І страх, і паніка. Особливо, коли живеш дома і розумієш, що може відбутися все що завгодно, пам’ятаючи те, що вже було і розуміючи в яких масштабах воно відбувається зараз. Звичайно, що паніка була, страх він є і досі.
Я до останнього хотіла залишатися у Слов’янську. І коли вже небезпека відчувалася дуже сильно. Я все таки вирішила, що варто поїхати.
“Вони почали бомбити о 04.30 ранку. Кидали ракети, касетні бомби, вони розліталися в різні сторони, ми нічого не розуміли”.
Історія Ірини Мажник з Харкова:
Я приїхала з дитиною, з онучком. Ми тікали з невісткою, а наші хлопці там залишилися, в Харкові. Чоловік зараз там. А ми втекли сюди, бо рятували дітей.
У перші дні ми знаходились там з двоміцячним внучам. Поряд з нашим будинком була військова частина, але ще з радянських часів там вже нічого не було, заросло все травою, нічого. То вони почали її бомбити 4.30, кидали ракети. То були касетні бомби. Ми нічого не розуміли, вони розлітались в різні сторони. То ми з внуком втекли. Розумієте, ми довго їхали, втекли на машині… Не мали ні документів, нічого. Дуже тяжко, це дуже тяжко.
Моя рідна сестра перенесла інфаркт і інсульт, її двоє дівчаток, донечки, всі сидять в підземеллі, їх там катують. У них нема ні світла, ні їжі, забрали всі телефони. Ті люди представляються, що це люди з Луганська, але я думаю що це рашисти. І я молилася, щоб мої рідні вижили в цій війні, бо сидіти під землею… Там і зараз бої йдуть.
Comments are closed.