Треба би було топографічної карти. Хоча тепер, коли топографічні карти мало хто уміє читати так, щоби собі уявити реальний простір (це вже почалося давно, відколи з’явилися екранізації романів і оповідань). Більше, мабуть, пасує приближена і побільшена знимка з космосу. Але у цьому випадку з тим трудно, бо через все ще засекречений великий територіально об’єкт на ґуґлмеп там переважно дуже хмарно.
Доводиться вернутися до методів епосу. Оповідач має найкраще описати ті пів кілометра фраґмента земної поверхні, а слухач (у випадку літер – таки глядач) відчинити свою просторово-кольорову уявую. І на якийсь відрізок мозкового часу проявити на своїх внутрішніх негативах монотипію клаптика, про який йдеться, пише Тарас Прохасько у колонці на Zbruc.
Отож наповнюємо тло. Можна його назвати масштабованим макетом або високохудожніми декораціями. Правдоподібно, такого опису достатньо було би для інтеліґентного сліпого, який втратив зір вже після тривалого досвіду бачення найпоширеніших структур, конфігурацій, базових покриттів, вигинів і нахилів. Який розуміє, що до чого припасовується і що у що перетікати може. Ну, і має ту уяву, яка виробляється переглядом книжок.
З одного боку яру – високий берег, з іншого, зрештою, теж. З іншого – нижчий, і високий теж. Геопоетика в тому, що висоти і низькості обох берегів мінливі на тому півкілометрі. Схили зарослі корчами і молодесенькими деревцями цінних порід. Хоча раз у кілька років можуть ставати цілком – за винятком високих і дуже приземистих трав – голими. То робота колійовців.
Бо так, на дні мінливого яру прокладена колія. Вона на диво вигнута кілька разів у різні боки. Як траса у Монте-Карло. З обох боків насипу, між колією і хвилястими схилами, – фоси. Одну, чомусь одну, свого часу забетонували. Утворився страшнавий канал – перескакуючи з одного його боку на інший, можна не долетіти і гримнутися якимись вразливими костями об гострий кант.
Колійовий настил формується дуже грубим шутром. Камінці великі і виразні, як прадавні інструменти кам’яної доби. Плавно вигнуті рейки лежать на дерев’яних шпалах (замінених нещодавно на бетонні, але тих десять років, відколи вони є, минули надто швидко, щоби заміну зауважити).
Шпали просочені якимось спеціальним темним росолом, який вміє нагрітися у спеку до вісімдесяти градусів. Тоді він дуже сигнально пахне. Шпали так густо поставлені, що йти ними – а бували часи, коли інші стежки не витримували – треба синкопами: крочок – крочище – крочок. Добре, коли сніг. Тоді шпал нема, вітер намастив непевної тверді аж до краю рейок. А в протилежну пору року по обох краях насипу дозрівають найдорідніші суниці. Діри від вагонних туалетів пролітають не безпосередньо над суничками.
І все ж найбільшим недоліком цього прекрасного плаю є те, що час від часу, періодично, але регулярно, тут з’являються потяги. Вони такі навальні, що усьому, що відбувається на колії, треба вступатися. Сходити вбік, відскакувати, утікати.
Ті потяги – як колісниці Іллі або Тора. У повільній налагодженій тереновій грі – як грім з темного неба, як деус екс махіна. Коли все вправно, то декорації уподібнюються на венеційські каналетто: яром мчать гондоли. На вузькому узбережжі стоять мандрівники, які встигли стати глядачами. А як нє, то кара за незграбність. І за – як казав колись мольфар Нечай – задумчивість.
Нам було дуже небагато років, коли ми цілий день сиділи навпочіпки коло живої половини молоденького коника за кілька метрів від колії. Нижню відрізану половину не могли знайти – видно поїзд потягнув зі собою.
Ми накривали відкриту середину гіллям, аби не пекло сонце. Відганяли мух. Змочували джерельною водою висохлі губи. Прикривали своїми тінями очі, які не мали сили закриватися, від надмірного проміння. Намагалися перекричати біль, німо цілуючи вуха. Дивилися, поглинали і говорили про життя, уявляючи себе на його місці.
Аж коли заходило сонце, коник раптом перестав боятися – і все. Після того вже ніколи не можливо було витравити з пам’яті досконалі декорації топографії півкілометрового відрізка земної поверхні.
Comments are closed.