Цю ділянку на сучасній вулиці Січових Стрільців забудували ще у XVIII столітті. Від початку наступного і до 1870-х тут стояв будинок вірменського купця Вікентія Аксентовича, потім його придбав друкар-українець Іван Данкевич, пише Репортер.
Наступним власником землі й нерухомості став бізнесмен Леон Кесслер. Він завалив стару хату та в липні 1903-го оголосив про початок будови готелю на Собеського, 4. Вже у травні 1904 року готель «Центральний» відкрився.
Газета «Кур’єр Станіславовський» не скупилася на компліменти:
«Має 36 елегантно умебльованих покоїв, розкішний вестибюль, широкі світлі сходи і коридори, газове освітлення, водопровід, ванни, телефон. На подвір’ї містяться великі стайні, що здатні вмістити кільканадцять пар коней, а також возівні».
Тоді це був найкрутіший готель Станиславова. У червні того ж року на інтронізацію єпископа Григорія Хомишина прибули намісник Галичини і прямий нащадок засновників міста граф Анджей Потоцький, маршалок Галицького крайового сейму граф Станіслав Бадені та чиновники рангом нижче. Високі гості зупинились у «Центральному». Кращої реклами годі було вигадати.
У січні 1912-го Кесслер продав кам’яницю Шимону Гюбнеру за 300 тисяч корон. Можливо, це був той самий Соломон Гюбнер, який мав готель «Брістоль», де перед тим помер композитор Денис Січинський.
Невдовзі «Центральний» прогримів на все місто. В одному з його номерів з власного браунінга пустив собі кулю у скроню відомий польський купець, директор Каси ощадності Кароль Піскож. Тодішні журналісти розкопали, що причиною самогубства стали непорозуміння із податковою. Він свідомо занижував розмір своїх доходів, щоб платити менше податків. Коли це виплило, спалахнув скандал, Піскожу загрожував величезний штраф, репутацію було безнадійно заплямовано. Цікаво, що він мав переселятись зі Станиславова до Відня, вже відправив туди дружину й доньку, а сам чекав на потяг у готельному номері…
Як би там не було, але бізнес у Гюбнера тут не пішов. У березні 1914 року він «помінявся» з Озіяшем Єгером, замість готелю отримав пасаж на Собеського (Січових Стрільців, 16). Новий власник привидів самогубців не боявся, готель процвітав. Родина Єгера володіла ним аж до радянської націоналізації. У грудні 1939-го власницею значилась якась Циля Єгер. Згідно з актом інвентаризації, у споруді було три крамниці, 15 мешкань, що освітлювались електрикою, у підвалі стояла ручна помпа для подачі води. Цікава деталь: при відкритті готель мав 36 покоїв, а через 36 років – лише 15. Куди ділася решта? Може їх об’єднали у двокімнатні люкси?
За совітів готель перейменували у «Червону зірку». Там зупинялись офіцери, які приїздили у відрядження. Мілітарних об’єктів у місті тоді вистачало – штаб 38-ої армії, авіадивізія, під два десятки частин.
З Незалежністю військових у місті значно поменшало, а «червона» назва готелю багатьом муляла очі. Тому він став просто «Зіркою». Заклад якось дотягнув до 2000-х, поки остаточно не припинив свого існування. Нині доля приміщення вирішується, а доки йдуть майнові спори, кам’яниця руйнується.
На підлозі вестибюлю плиткою викладені ініціали першого власника і дата побудови: «LK 1904». Ззовні кам’яниця виглядає значно гірше, ніж на старій поштівці. Фасад давно потребує ремонту. На аттику зникли дві великі вази із кулями, а центральна люкарна*, схоже, доживає останні дні. Балконам теж добряче дісталося, особливо верхньому. Він майже повністю втратив решітку огорожі.
Чого додалось, то це входів. Якщо раніше готель мав два входи обабіч аркового проїзду, то нині лівий замурований. Натомість бічні вікна розтесані під входи до торгових закладів. З пам’ятками архітектури таке робити заборонено, але якщо власнику дуже хочеться, то, схоже, можна.
* люкарна (від французької «світло»), дерев’яна надбудова на даху, що має вертикальне вікно і призначена для освітлення мансарди або горища
