Після реконструкції 1730-х років зовнішній вид фортеці майже не змінювався до початку ХІХ століття, пише Репортер.
Ось як описував укріплення очевидець у 1809 році:
«Місто оточували фортифікаційні мури з червоної цегли у придатному стані. Глибокі й широкі перекопи відділяли місто від передмість і лише довгими, прокладеними крізь фоси мостами можна було дістатись двох фортечних брам, званих Галицькою і Тисменицькою. Також таким же довгим мостом можна було увійти до міста через малу хвіртку, яка призначалась для прогулянок і звалась Вірменською. Над фортечними брамами уміщувались величезні чорні мармурові таблиці із золотими написами…».
План без автора
Цікавим є те, що всі вісім бастіонів Станиславівської фортеці мали власні назви. А до нас дійшла лише одна – бастіон святого Андрія, і то тільки тому, що за ним викидали сміття.
До речі, вартість усієї реконструкції тоді склала кілька мільйонів злотих – величезну суму. Але як довели наступні події, гроші витратили недарма. У 1739 році гарнізон Станиславова успішно відбив наступи російських військ.
У 1743-му з’являється перший відомий нам план міста. Напевно, й до того щось було, бо фортеця не могла 80 років існувати без креслень, але ті папери ще чекають своїх дослідників. Достеменно не відомо, хто був автором плану 1743 року – цілком можливо, що і сам Станіслав Потоцький.
План передбачає облаштування потужних валів та прикриття усіх куртин равелінами. У цьому проекті досить виразно простежуються елементи системи Вобана, але його так і не реалізували.
Москалі атакують
Наступне випробування на міцність Станиславів пережив у 1764 році. Тоді у фортеці отаборилися конфедерати, які воювали із російськими військами. 7 серпня росіяни піддали місто масовому бомбардуванню з боку Тисменицької брами, в результаті обвалилася вежа єзуїтського костелу. Здеморалізовані поляки капітулювали, царські війська увійшли до міста.
У 1768-му спалахує чергова конфедерація, яка увійде в історію як Барська (від містечка Бар на Поділлі). Для своїх потреб конфедерати забрали зі Станиславова п’ять гармат, 19 бомб, по діжці пороху та картечі. Ця експропріація негативно вплинула на обороноздатність фортеці.
Протягом 1768-1769 років росіяни двічі займають Станиславів, після чого перетворюють місто на власну операційну базу для війни з турками. Від тих неспокійних років залишився план фортеці, складений російськими військовими інженерами у 1772 році. На ньому добре видно стрілки, якими позначені найвразливіші місця оборони. Цікаво, що деякі зі стрілок вказують на бастіон біля Тисменицької брами, в напрямку якого вівся артилерійській обстріл вісім років тому.
Після першого поділу Речі Посполитої у 1772 році Галичина відійшла Австрії. Трьома роками пізніше до імперії приєднали Буковину, внаслідок чого Станиславів втратив статус прикордонної твердині. Австрійці не були зацікавлені утримувати фортифікації, які вимагали значних коштів, тому укріплення поступово занепали.
Перезавантаження
У 1792 році новим (і останнім) власником Станиславова став Антон Прот Потоцький. Першим ділом він здійснив перепис (інвентар) і замовив план фортеці. Копія цього плану, виконана у 1924 році професором Ігнатієм Дрекслером, і понині зберігається у фондах Івано-Франківського краєзнавчого музею.
На мапі добре видно будинки, які мають прямий стосунок до фортеці: кам’яниця двірська (помешкання генерала), команда плацу (тобто гарнізону), будинок приватний (помешкання майора плацу). Майор плацу, або плац-майор – це помічник коменданта фортеці, серед обов’язків якого був нагляд за військовими арештантами. Його будинок дійшов до наших часів.
Після банкрутства Прота Потоцького місто перейшло у володіння держави. Пунктуальні австрійці виготовили топографічну мапу із станиславівською фортецею та прилеглою місцевістю. Цей план, що увійшов в історію як «мапа Вальтхаузена», від 1804 року є останнім документом, на якому можна побачити стрункі лінії стін і бастіонів у первинному вигляді.
Але перед своїм зникненням фортеця прийняла останній бій. Під час франко-австрійської війни 1809 року відділ польської кавалерії увірвався через Галицьку браму і за лічені хвилини очистив Станиславів від цісарців. І хоча австрійці пізніше відбили місто, війну вони програли. Згідно з Шенбрунською угодою 1809 року до Росії (тоді союзниці Франції) відійшов Тернопільський округ. Задля безпеки своїх нових західних кордонів царський уряд змусив Австрію зруйнувати кілька прикордонних фортець.
Того ж року вийшло «найвищє розпорядження» щодо демонтажу укріплень Станиславова. Задля справедливості треба зазначити, що на той час вони перебували у жалюгідному стані, та й розвиток артилерії остаточно «поховав» систему Вобана, за якою фортифікувалося місто.
Зведений Галицько-Руський літопис пише: «коли місто перейшло до релігійного фонду (тобто у власність держави – Авт.), замок Потоцьких призначено на військову лікарню, міські укріплення від Галицького передмістя почали руйнуватись, з них ще трималась частина земляного валу поблизу руської приходської церкви…».
З 1812 року починається масове нищення фортечних стін і бастіонів. Цегла з обкладання мурів використовувалась на новобудовах, а камінь – на бруківку. Місто нарешті з’єдналося з передмістями. Замість засипаних ровів з’явилися нові вулиці, які відповідають сучасним Новгородській, Дністровській, Лесі Українки, Валовій і Грушевського.
Сьогодні останній збережений (реставрований) бастіон – саме той, святого Андрія – є окрасою міста, одною з небагатьох перлин сучасного Івано-Франківська.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.