Поступово з дрібного злодюжки Олекса Довбуш перетворився на найнебезпечнішого злочинця Покуття. Він став реальною загрозою для місцевої шляхти, яка мусила захищатись, пише Репортер.
До теми: Довбуш. Якою насправді була історія народного месника
До теми: Довбуш. Продовження історії народного месника
Сентиментальний ватажок
Для боротьби з опришками створили спеціальну гірську міліцію – смоляків, на їх утримання навіть ввели додатковий податок. Загін був десь 100-150 людей, тобто в кілька разів більший, ніж ватага Довбуша. Керував цим «гірським спецназом» ротмістр Пшелуський, який згодом доріс до полковника. Академік Грабовецький пише, що свій загін він комплектував «з тих мешканців гірських сіл, які добре знали місцевість і чули про місце перебування опришків. Це була дрібна шляхта, заможні групи селян, панські слуги й опришки, котрі тікали із загонів і винаймалися за добру платню». Смоляки мали спеціальний одяг і взуття, пристосовані для пересування горами.
Пшелуський довго ганявся за розбійниками. Однієї ночі він розгромив базу опришків на горі Стіг, але Довбушу вдалося втекти. Досить часто «лісові хлопці» переходили кордон і ховались у сусідній Австрійській Угорщині чи Молдавії, де смоляки не могли їх переслідувати.
У цьому протистоянні був епізод, який важко зрозуміти з першого разу. У 1742 році загін смоляків проходив по Буковецькій полонині. Довбуш їх засік і влаштував засідку. Опришки розсіялися по галявині, кожен взяв на приціл окремого жовніра, але команди стріляти вони так і не отримали. Зі слів полоненого Василя Палійчука: «Довбуш казав їх не губити і жалів, бо мають жінок і дітей». Врешті-решт смоляки щасливо зібралися геть, навіть не підозрюючи про засідку.
Таким виглядає карпатський опришок на гравюрі 1703 року
От, з чого це Довбуш раптом став такий сентиментальний? Адже до того спокійно рубав беззахисних євреїв та їхніх жінок, а тут пожалів чоловіків, які найнялися знайти його і вбити. Щось тут не так!
Скоріш за все, Олекса просто побоявся. Можливо, перший залп забере життя кількох солдат, а далі точно зав’яжеться бій, і хтозна, чим скінчиться. Через те і пропустив смоляків, швидко вигадавши байку про турботу за їхніх рідних.
Гуцул без голови
Найжорстокішу розправу Довбуш вчинив не над польським шляхтичем чи єврейським орендарем, а над своїм земляком і одновірцем – українцем Дідушкою. Той був заможним ґаздою, отаманом, тобто сільським старостою Довгопілля. Якось Олекса попросив його через своїх людей надіслати опришкам сиру. Дідушко гонорово відмовився, ще й пообіцяв шапку золота тому, хто спіймає самого Довбуша.
Бій опришків зі шляхтою. Художник Богдан Гавата. 1957 рік. Музей мистецтв Прикарпаття
Олекса образився не на жарт. Незабаром він завітав у гості до норовливого ґазди. Опришки жорстоко побили наймитів, Дідушкова сина, парубка Івана, так сильно вдарили топірцем по голові, що той очуняв лише за годину. Господарство було велике, і хазяїна довго не могли знайти. Слуги мовчали, навіть побої не допомагали. Серед селян Дідушко мав репутацію доброго чоловіка, який щедро платив, тож видавати його ніхто не поспішав. Тоді народні месники відлупцювали дівчину-служницю, і та розповіла, що Дідушко – біля ватри, де стригли вівці. Його приволокли до хати, де чекав Довбуш.
Наймит Семен Волощук пригадує їхню останню розмову: «Чи ти тут, пане Діду? А я тобі прислав чепелика (ножа), аби ти мені дав терх сиру? А ти казав, що мою голову даси до Станіслава!». І вдарив його балтою (топірцем) у груди та й каже: «Пізнаєш ти мене, Олексу? На, рубай мою голову! Ти зганяв села, щоб мене ловили, і обіцяв панам шапку червоних, щоб мене спіймали». І вдарив другий раз так, що той упав і сконав…».
Але й цього ватажку опришків здалося мало. Уже мертвому Дідушкові він відрубав голову, яку забрав із собою, а хату, де лежало обезголовлене тіло, підпалив. Навіщо Довбушу знадобилася голова отамана, досі невідомо.
Інколи опришок катував свої жертви перед стратою. Так, у травні 1744 року він напав на маєток полковника Костянтина Злотницького. Історик Антін Петрушевич у «Сводной галическо-русской летописи с 1700 до конца авг. 1772», пише, що Довбуш «палив полковнику руки, жар огнистий сипав у пазуху, а потім жорстоко убив самого Злотницького, його жінку Софію та їхнього сина».
А незадовго до власної смерті, у квітні 1745 року, Олекса напав на рідне село Печеніжин. Наслідки набігу шляхтич Скарбек описує так: «Тамтейшого губернатора, пана Рушицю, якого жорстоко убив, утяв йому голову на порозі, а жінку скалічивши, відійшов…».
Богородчанська офензива
Найбільшим успіхом Довбуша є здобуття Богородчанського замку. Це була невелика дерев’яна фортеця, що належала магнатам Коссаковським. До речі, саме дружина тамтешнього пана Станіслава – Катерина Коссаковська з Потоцьких – пізніше стане володаркою Станиславова. Крім магнатського помешкання, замок виконував ще й функції депозитарію – дрібна шляхта тримала там власні коштовності, не ризикуючи зберігати їх вдома без надійної охорони.
Здобуття Богородчанського замку. Художник Ігор Деркач. Івано-Франківський музей Олекси Довбуша
Штурм відбувся серпневої ночі 1744-го. Академік Грабовецький описує його так: «Під час нападу на Богородчани було убито двох шляхетських жовнірів, а третього застрілив Довбуш на дзвіниці, коли той хотів дзвонити на тривогу. Як видно, шляхетський замок охороняли не селяни, а жовніри».
Цікаво, що в акті обстеження пограбованого Богородчанського замку від 25 серпня 1744 року, на який спирався академік, події висвітлені трохи інакше: «Четверо людей, з них двох жовнірів, вдарено топірцями по плечах, голові і шиї, порубано на смерть. Конвентецького чоловіка, який підняв тривогу, на дзвіниці застрілили. Шевця у груди прострілено, жида топірцем на передмісті порубано. Тут же замкового ключника тято у голову кілька разів сокирами і по плечах жорстоко збито. Тут же слугу міського сокирами по руках, плечах збито».
Тут відчутна підтасовка фактів. Адже від опришків постраждали усі – і жовніри, і містяни, і один єврей.
Далі академік розповідає про справжню причину походу – економічні книги, що зберігались у Богородчанській фортеці. «Тому Довбуш зі своїми опришками свідомо знищив ці важливі для шляхти папери, в яких, без сумніву, знаходились реєстри феодальних повинностей, податків, орендних договорів та інші документи». А висновок пана Грабовецького просто приголомшує: «Як бачимо, Олекса Довбуш пішов у Богородчани не заради здобичі, грошей чи інших дорогоцінних речей, а щоб знищити коштовне майно, закуплене награбованими в селян грішми».
У вже згаданому акті огляду Богородчанського замку чітко вказано, що багато речей забрали саме опришки. Кілька паперів вони таки спалили, але (!) «з чорного сейфу економічні книги і папери
порозкидані, столик з паперами різними порубаний, папери порозкидані». Чому Довбуш не знищив, а лише розкидав папери? Може тому, що не вмів читати і гадки не мав, що воно таке. Проте, він помстився шляхті в інший спосіб, а саме: порубав 24 столики, потовк усе китайське скло і порцеляну, відірвав від кунтушу коменданта замку пана Романовського срібні ґудзики, потоптав сукні і воском їх скапав, спалив килими і на друзки розбив три великих дзеркала.
Смоляки були справжнім гірським спецназом XVIII століття
Маніфест, якого ніхто не бачив
У львівських архівах Володимир Грабовецький виявив конверт, на якому згадується про маніфест Довбуша проти панів. Це дало академіку підстави припустити, що ватажок опришків розвив на Прикарпатті активну епістолярну діяльність. І хоча Олекса писати не вмів, у нього був письменний опришок Михайло Малярчук, який і розсилав відозви.
Що було у тих писульках? Напевно, вимоги припинити експлуатувати селян, зменшити панщину, списати борги і дати волю? Ні, там були погрози і вимагання грошей. Наприклад, у жовтні 1744 року Довбуш вивісив перед брамою пана Калиновського у Турці записку такого змісту: «Щоб мене споміг якимось грошем як блукача з моїми колегами, щоб твої орендарі з міста Турки вивезли мені на таку то гору, такого то дня. Бо коли б не вчинив тієї ласки, то буде тобі, як пану Злотницькому».
Калиновський грошей не дав, натомість викликав для охорони маєтку 30 смоляків.
І такі «маніфести» шляхтичі отримували доволі часто. Історик Вінцент Поль у праці «Картини з життя і природи» пише, що: «опришки не раз повідомляли про своє прибуття, передаючи через посланця карту, в якій зазначався викуп. Така карта на чотирьох рогах була обпалена, на знак, що двір, село чи місто спалять, якщо не отримують викупу».
Погодьтесь, це нагадує банальний рекет, а не боротьбу за звільнення селянських мас.
А далі буде фінал.
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.