На 31 березня 1944 року радянське командування запланувало танковий рейд на Станіслав, зайнятий німецькими та угорськими військами. Справа була ризикованою – основні радянські сили відстали, і в наявності були лише зо два десятки танків. Командувати зведеним загоном визвався майор Микола Гавришко.
Він мав на то особисті причини – ще до війни служив і жив у місті разом із родиною. У перші дні війни танковий полк вирушив на фронт, а дружина майора з маленьким сином Валерою залишилися у Станіславі. І ось тепер, через три роки, Гавришко повертався додому.
Операція виявилася провальною. На вузеньких вуличках нічного міста гітлерівці легко розстрілювали поодинокі радянські танки. Із 22 машин повернулися лише чотири. Серед уцілілих був і командир групи. Він розшукав будинок, в якому мешкав до війни, але там вже давно ніхто не жив. Можна собі уявити його стан…
Під ранок танкіст із боєм прорвався до Тисмениці. На вулиці вже розгорнули польову кухню, біля якої зібралася зграйка дітей. Майор побачив, як із черги виштовхнули маленького хлопчика у драному кожусі. Той заплакав. Танкіст підійшов до дитини, щоб заспокоїти.
– Не плач. Як тебе звати?
– Валєрка, – похникав хлопчик.
Гавришко не повірив своїм очам. А через хвилину із сусідньої хати вибігла його жінка. Виявляється, родина вже два роки як перебралась із голодного Станіслава до Тисмениці, де легше було прогодуватись.
Чим не сюжет для телепередачі «Чекай на мене»?
Comments are closed.