Два пам’ятники – дві епохи. На яку рівнятися?

В Галичині, зокрема і в нашому місті, традиції встановлення пам’ятників Тарасові Шевченку давні. Нині в Івано-Франківську їх два. Історії спорудження, місце встановлення та роль і діяльність при цьому місцевих українських громад роблять їх не тільки пам’ятниками Кобзареві, але й водночас пам’ятниками своїм епохам, які втілюють тогочасне суспільне, соціальне та національне буття.

Перший пам’ятник засвідчив підйом національного духу (ніша будинку «Українського Сокола», тепер будинок «Просвіти», вул. Грушевського, 18). Споруджений у 1914 році. Це був період, коли на наших прабатьківських землях панувало іноземне засилля, яке проявлялось у повсюдній забороні і зневажанні всього українського та витісненні його з центру модерного міського середовища на периферію спрощеності та забуття. І саме встановленням цього невеликого і скромного бюсту в центрі міста (за 200 м від пам’ятника Міцкевичу та 300 м від ратуші) місцеве українство добилось таки свого, нагадало всім, чия це земля і чиї ми діти, та дуже переконливо засвідчило, що воно активно підняло голову та задекларувало своє пробудження для політичних і державницьких змагань. Починалась велика епоха свідомого національного життя, розвою та звершень.

Події наступних років це крас­номовно підтвердили.

Коли в Західній Україні були зліквідовані всі українські незалежні організації та догасав антикомуністичний рух опору, був споруджений другий пам’ятник, у 1952 році. Непомітний, тихий і непретензійний, подалі від людського ока, в непомітному і тихому і непретензійному місці, на узбіччі суспільного життя та на узбіччі тогочасного міста – за 1700 м від ратуші. У парку. Розміщені у віддалених зонах та на окраїнних територіях всі існуючі на той час промислові підприємства та діючі цвинтарі знаходились до центру ближче. Тим самим усім свідомим українцям було дуже чітко вказане місце і роль у суспільному житті новітньої епохи, яка безпардонно започатковувала тотальне нищення та брутальну зневагу всього національно вираз­ного та самобутнього.

Події наступних років це крас­номовно підтвердили.

То ж на яку епоху рівнятись? Який напрям суспільного руху та засіб формування національної свідомості обираємо і які моральні та естетичні цінності сучасної епохи засвідчимо для майбутніх поколінь, коли новий пам’ятник, третій за рахунком, споруджуваний через сто років після встановлення першого, буде зведений не по сусідству із місцем національного тріумфу 1914 року, а поряд із свідченням духовної загнаності та пригніченості 50‑х років минулого століття, що ввійшли в історію як епоха розпуки та національної розтерзаності?

Чи вартувало жити, боротися, проголошувати, горіти, жертвувати і страждати, щоби знову повторити невиразний крок шістдесятиліт­ньої затхлої давнини? На цей раз добровільно. Чи цей крок є вимушеним і невідворотним тільки тому, що хтось не хоче поступитися своєю непоступливістю. Заради чого? «… Схаменіться, будьте люде!..»

То ж визначення місця спорудження нового пам’ятника Кобзареві в Івано-Франківську виходить набагато далі і сягає набагато глибше і вище усталених понять звичайного просторового розміщення об’єктів пам’ятникової пластики.

Можливих варіантів – багато. На якому визначитися, час покаже і підкаже. Та неможливо уявити, що пам’ятник Національному Генієві буде споруджено не в центральній частині нашого українського міста.
Чому? Це повинно бути зрозуміло всім.