Серед франківських туроператорів і туристів є популярним маршрут «Замки Львівщини». Упродовж туру пропонується оглянути Олеський, Підгорецький і Золочівський замки та в якості бонусу — Унівську лавру. Кожен із цих об’єктів вартий окремої розповіді. Сьогодні зупинимося на палаці, який відрізняється особливою «фотогенічністю». Йдеться про Золочівський замок.
Депутатський равелін
Зазвичай Золочів залишають на десерт, після Підгорецького замку. З вікна автобуса видно гігантські білі радари, що стирчать у полі перед селом Елиховичі. Перепитав усіх своїх знайомих зв’язківців — що це за воно? Ніхто нічого не знає, тому, скоріше за все, цей об’єкт цивільний.
Ще на під’їзді до Золочева здалеку бачимо продовгувату стелю з червоної металочерепиці. Це й є кінцева точка подорожі. Заїздимо до міста (Золочів — райцентр Львівщини), паркуємо автобус біля новозбудованої крамниці із сувенірами. Поруч знаходиться цікава скульптурна група «Зустріч Ісуса із самаритянкою біля криниці». Від неї веде стежка догори, нам — туди.
Аби потрапити до замку, необхідно пройти крізь равелін. Це трикутна мурована фортифікаційна споруда, яка прикривала найвразливіше місце у замку — його браму. Укріплення з усіх боків було оточене ровами, мало окрему залогу та кілька гармат. У ХІХ столітті місцеві мешканці розібрали равелін на будматеріали. Але йому суттєво підфартило. У 2004 році передбрамне укріплення відновили за гроші нардепа Петра Писарчука. Поговорюють, що равелін обійшовся меценатові у 20 млн. грн. Тут же пригадується франківський Палац Потоцьких…
Тепер ліве крило равеліну займає однойменна кав’ярня, а у правому містяться сувенірна крамничка та платний ватерклозет. На горі є літній майданчик-кафе, з якого відкриваються непогані краєвиди.
Далі рухаємось по дерев’яному мосту. Він упирається у браму з кам’яним зображенням лева. Сама брама проходить скрізь двоповерховий будинок, що належить до палацового комплексу. У 2011 році під час буревію в будинку зірвало дах, тепер його потрохи відновлюють.
Грот страчених
Із равеліну проглядається якийсь грот у долині, здалеку подібний на літню естраду. З ним пов’язаний один трагічний, втім характерний для наших теренів епізод.
За перших совітів на території замку містилась в’язниця НКВС. Перед війною були масові арешти української інтелігенції. Коли чекісти відступили, рідні та близькі в’язнів поспішили до тюрми. Вони побачили порожні камери, які були залиті кров’ю, посічені кулями стіни, проте тіл не було. Раптом хтось звернув увагу, що в одному з кутів замкового подвір’я земля виглядала на свіжозорану.
Тоді Золочів вже зайняли німці. Вони нагнали сюди сотню євреїв і почали розкопки. Знайшли 649 людських тіл, яких більшовики залили негашеним вапном. Впізнати вдалося тільки 40. Тіла урочисто перепоховали, після чого німці тихо стратили євреїв-землекопів.
Тепер про ці страшні події нагадують меморіальні дошки (українська та єврейська), каплиця перед замком і стенд в експозиції музею, який складається з фотографій страчених. Коли дивишся на ці обличчя, стає трохи моторошно.
Із опаленням і туалетом
Коли потрапляєш на внутрішнє подвір’я, то від захвату одразу захоплює подих — троянди, скульптури, фонтан, барокова архітектура й потужні земляні укріплення. Замок є квадратом із чотирма бастіонами по кутах. Кожен із бастіонів увінчує високий насип — кавальєр. В одному з них розмістили старовинні гармати, тепер там повно туристів із фотоапаратами.
Вздовж правої стіни подвір’я розташований палац. Варто сказати кілька слів про його історію. У 1598 році містечко Золочів купив магнат Марк Собеський. Його син Якуб, крайчий коронний і староста Красноставський у 1634 році будує укріплений палац — «palazzo in fortezzo». Саме його ініціали (J. S. KK. SK) та рік закладки прикрашають герби на чотирьох бастіонних вежах.
Палац мав два поверхи, при чому панство мешкало на верхньому. Причина проста — взимку тепле повітря піднімається догори й на другому поверсі значно тепліше, ніж на першому. Внизу знаходилося кілька великих камінів, звідки по каналах у товщі стін тепло розходилося по кімнатах. Кілька менших печей було й на другому поверсі, при чому використовувались вони не лишень для обігріву. Один із камінів називається «велике вухо». Біля нього постійно крутилася власниця палацу, яка підслуховувала, про що внизу теревенять слуги. Кажуть, що одного разу в такий спосіб вдалося викрити державний заколот.
Другою гордістю палацу є туалети. Їх сміливо можна назвати найдавнішими віходками України. При чому це була не банальна дзюра у стіні, а справжня кабінка — з підведеною каналізацією, шкіряним сидінням, герметичними дверима та ароматизацією. Загалом нараховувалось сім туалетів, які містились по кутах палацу.
Найбільшого розквіту Золочівський замок отримав за Яна Собеського (сина Якуба). Він був талановитим полководцем, неодноразово громив турків і татар, за що й був обраний польським королем у 1674 році.
Його дружиною була знаменита Марисенька, яку король кохав до нестями. Вона походила з французької знаті та була одружена з Яном Замойським. Майбутній король вичекав, поки її перший чоловік помер від сифілісу, після чого запропонував Марисеньці руку та серце. Та погодилася й чи не щороку народжувала коханому хлопчика чи дівчинку. Загалом подружжя народило 13 дітей, щоправда, вижили тільки четверо. Влада королеви над Собеським була безмежною. Шляхта ненавиділа француженку та в кулуарах шепотіла, що «Марусенька керує Яном, а Ян Польщею».
Проте королівська пара пересудами не переймалась і жила у своє задоволення в улюбленій Золочівський резиденції. Після смерті Собеського замок дістався його сину Якубу, який швидко спустив батькові гроші. Під час похорону короля Марисеньці навіть довелося ховати корону, аби синочок її не поцупив і не пропив.
Потім замок часто змінює власників, аж доки не переходить у державне австрійське володіння. Спочатку тут були казарми, згодом в’язниця. Пенітенціарний заклад протримався у цих стінах аж до 1954 року, пережив трьох Йосипів (Габсбурга, Пілсудського і Сталіна). Певний час у палаці господарювало сільськогосподарське ПТУ, а від 1986 року — відділ Львівської галереї мистецтв. Реставраційні роботи тривали майже 20 років, і той замок, який ми сьогодні бачимо, це особиста заслуга директора галереї Бориса Возницького.
Made in China
Це сьогодні все китайське асоціюється із ширвжитком. Наприкінці XVII століття Європу охопила справжня «китаєманія». Аристократія пила китайський чай, колекціонувала китайську порцеляну, обмахувалась китайськими віялами. У магнатських резиденціях відкриваються китайські зали і кабінети із відповідними інтер’єрами.
Мода на «китайщину» докотилась і до Галичини. Королева Марисенька будує у своїй резиденції справжній китайський палац. Не відоме ані прізвище архітектора, ані рік побудови споруди. Та й китайського у зовнішньому вигляді будинку особливо немає. Але хто тоді знав, як виглядає справжній китайський палац? Саме цим і скористався невідомий архітектор, включивши буйну фантазію.
Всього у Європі аналогічних споруд є три — в Оранієнбаумі (Росія), Потсдамі (Німеччина) та в Золочеві. При чому «наш» палац є найдавнішим!
Сьогодні там представлені зразки мистецтва країн Сходу, багато з яких подаровані іноземними делегаціями. А на другому поверсі ротонди збираються проводити чайні церемонії, проте все ніяк не зберуться.
Музей працює до 18.00, але якщо ви хочете потрапити до китайського палацу, то доведеться поспішити, бо вже о 16.00 квитки туди припиняють продавати.
Камінь бажань
На подвір’ї, праворуч від брами, лежать кілька каменів, які не дають спокою історикам і краєзнавцям. На них вирізьблені якісь готичні написи, їх досі ніхто не розшифрував. Камені нетутешні — їх привезли з сусіднього села Новосілки. Є кілька версій щодо їх походження. Кажуть, що то рештки замку тамплієрів, а напис є нічим іншим як ключем до захованих скарбів цього французького лицарського ордену. Інші фахівці вважають, що то старопольська мова, якою говорили у середньовіччі. Втім, старі путівники натякають, що у ХІХ столітті у такий спосіб один бідний художник зізнався у коханні власниці Новосілок.
Але не це приваблює до каменюк туристів. На одній з них є зображення двох вінків — мертвого тернового та живого квіткового. Посередині — отвір. Екскурсоводи говорять, що в той отвір треба запхати палець і замовити бажання. Якщо забаганка матеріальна (гроші, машина, кар’єра), то палець треба крутити в бік тернового вінка. Якщо хочеться здоров’я чи кохання — в бік квіткового.
Та пам’ятайте — бажання може бути тільки одне, й на два фронти дірка не працює.
Comments are closed.