Грецькою «лаврос» означає – міська вулиця. Саме тому у Середньовіччі лаврами називали великі монастирі, де келії утворювали цілі вулиці. Найвідомішими в Україні є Києво-Печерська, Почаївська, Святогірська, а на заході – Унівська.
Вона розташована біля Перемишлян, що на Львівщині, і має давню цікаву історію, пише Репортер.
Легенда про лицаря Ваньку
На території монастиря з правого боку є неглибокий кам’яний басейн. Коли тепла погода, люди роззуваються і ходять там босими. Цю воду вважають цілющою, вона ніби добре допомагає при хворобах опорно-рухового апарату. І з цього приводу є стара легенда.
Монастир з’явився тут ще в ХІV столітті, але його часто грабували татари, а в 1549 році спалили на ніц. Тоді навколишніми землями володів лицар Ванько Лагодовський. Якось на полюванні він упав з коня і зламав ногу. Перелом довго не зростався, рана гноїлася, лікарі вже стали натякати на ампутацію. Однієї ночі лицарю наснилася Богородиця, яка промовила:
«Їдь звідси на схід сонця і там знайдеш у глибокому ярі криницю, а коли водою з тої криниці обмиєш ноги, то оздоровишся».
На ранок Ванько відчув себе значно краще, навіть зміг сісти на коня. У лісі він натрапив на згарище монастиря, біля якого витікало джерело. Після купання нога швидко загоїлась, і воїн знов повернувся до активного життя. Вражений чудесним зціленням, Лагодовський пожертвував значну суму грошей на відродження монастиря та на закладення кам’яної церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Перед смертю він наказав поховати себе у крипті храму. Сьогодні на монастирському подвір’ї можна побачити його алебастровий надгробок у лицарських обладунках із написом:
«Тут лежить Олександр-Ванько Лагодовський, прожив 49 років, помер 27 січня 1574 року».
Щоправда, це майстерно виконана копія, а оригінал зберігається у фондах Олеського замку.
Одразу попереджаємо: воду з басейну не п’ють, там лише миють ноги.
Саме джерело розташовано трохи вище – десь за сотню метрів. Там, під іконою Богородиці Одигітрії, у кількох місцях на поверхню витікає цілюща вода та стоїть кілька горняток. Пийте на здоров’я!
Перший кардинал
Неподалік басейну видно залишки якоїсь кам’яної споруди. У 2002 році тут копали археологи, виявили фундаменти в’їзної брами ХVІ століття. Їх законсервували і зробили доступними до огляду. Вціліли підмурівки кількох приміщень, частина дверного порталу і навіть одна бійниця. Тоді ж знайшли невеличку гармату та з півсотні кам’яних ядер.
Взагалі, святиня була добре укріпленою. До брами примикав частокіл, що по периметру оточував територію. Посередині розташовувався комплекс монастирських споруд, і то був справжній замок – чотири вежі, стіни з бійницями. Хоча, з одного боку монастир більше схожий на палац – багато вікон, ґанок із колонами. Монахи вели скромний спосіб життя, то ж для кого ці хороми?
Коли Галичина опинилась у складі Австрійської імперії, нові господарі почали масово закривати монастирі. Унівська обитель не стала винятком – у 1790 році її ліквідували, монахів перевели до інших монастирів. У колишніх келіях розмістились склади та канцелярія державних маєтків.
Нова сторінка в історії святині розпочалась у 1817-му, коли митрополит Галицький та архієпископ Львівський Михайло Левицький отримав від австрійців дозвіл розмістити у колишньому монастирі свою позаміську резиденцію. Тоді розібрали стіну між вежами і звели митрополичій палац. Митрополит не любив гамірний Львів, постійно перебував у затишному Уневі, звідки 40 років керував Українською греко-католицькою Церквою.
Левицький був наш земляк, народився у селі Пістинь Косівського району, закінчив Станиславівську гімназію, висвятився на священика і зробив стрімку духовну кар’єру. У 1856 році він став першим українцем, який отримав сан кардинала. Левицькому тоді було вже за 80, їхати до Львова він не міг через здоров’я, тож для нього зробили виняток. Посланець папи Пія ІХ, празький кардинал Шварценберг, особисто прибув до Унева та провів церемонію вручення кардинальського капелюха і пояса. Митрополит настільки прив’язався до своєї резиденції, що наказав поховати себе саме тут, а не у львівському соборі Святого Юра. Його надмогильна плита збереглася до наших часів.
Граф, який захотів стати монахом
Пройшовши крізь арку в палаці, потрапляємо на територію обителі. Праворуч є невеличка кімнатка, де зберігається копія знаменитої Туринської плащаниці. Далі, на стіні монастирської келії, висить пам’ятна таблиця блаженному священномученику Климентію Шептицькому.
У 1919 році митрополит Андрей Шептицький передав свою заміську резиденцію монахам студитам. Їхній чернечий орден походить з Візантії, де у ІХ столітті преподобний Теодор Студит написав «Студійский устав» – набір правил і вказівок, що регламентує чернече життя.
Одночасно із відродженням обителі Шептицький підносить її до статусу лаври. Її ігуменом він призначив свого рідного брата – Климентія. Той походив із графської родини, мав ступінь доктора права, обирався послом галицького сейму і депутатом австрійського парламенту. Однак раптом він залишає світське життя і приймає чернечий постриг. Кажуть, відрізнявся надзвичайною скромністю, не цурався жодної роботи, власноруч мив посуд у трапезній. У його монастирській келії були лише залізне ліжко, шафа з книгами, столик і коц, на якому молився перед розп’яттям. Коли один із братів на сповіді зізнався, що трохи обносився, Шептицький подарував йому власні штани ще з «графських» часів.
Під час війни в Унівській лаврі переховувались 150 євреїв. Якби німці довідались про це –розстріляли б усю братію. Після сумнозвісного Собору Святого Юра, коли заарештували всіх греко-католицьких єпископів, архімандрит Климентій залишився старшим за рангом серед західноукраїнського духовенства. Але й він відмовився присягати московському патріарху, був заарештований і помер у Владимирському централі. Місце його поховання невідоме, а в куточку монастирського подвір’я стоїть простий кам’яний хрест – символічна могила митрополита. У 2008 році поруч із монастирем звели дерев’яну церкву священомучеників Климентія та Леонтія.
Сходи в небо
По периметру внутрішнього дворика тягнуться чернечі келії. Вони прикрашені фресками із зображеннями святих. У 1927 році при монастирі відкрили іконописну школу, її вихованці та викладачі розписали келії та храм. За незалежності розписи реставрували, додали нових святих. Наприклад, тут можна побачити покровителя греко-католицьких священиків – мученика отця Омеляна Ковча, який загинув у концтаборі Майданек. Фасадні розписи творять атмосферу сакральності – ще не увійшовши до храму, ти вже ніби там. Недарма у путівниках подвір’я іменують «зовнішнім храмом».
З одного боку розташована аркада, де стоять старовинні дзвони, статуї святих, копія надгробка Ванька Лагодовського. Поруч є церковна крамничка і невеличкий музей Унівської лаври. Центр подвір’я займає храм Успіння Пресвятої Богородиці, споруджений у другий половині XVI століття. Він майже без вікон, а у фризі розташовані численні бійниці. Фактично церква виконувала роль останнього рубежу оборони і була розрахована на тривалу облогу. Храм є пам’яткою перехідного періоду від готики до ренесансу із парусними склепіннями.
Але це ще не всі цікавинки Унівської лаври. Неподалік басейну є вказівник «Чернеча гора». Аби туди потрапити, доведеться п’ять хвилин прогулятися лісовою стежкою, яка впирається у сходи. Їх ще називають «чарівними». Екскурсоводи просять туристів порахувати кількість сходинок, і кожен раз люди називають інші цифри…
На вершині гори розкинувся монастирський цвинтар. Тут завжди тихо, душу охоплює спокій, відчувається сильна енергетика. На одному з хрестів є напис:
«Прохожий, ти ще ходиш. А все ж ляжеш, як і ми. Присядь на камені біля нас та відпочинь. Зірви билиноньку і розваж над долями. Ми вже вдома, ти в гостях. Подумай про себе».
Comments are closed.