Білі, слов’янські, донецькі, святі гори — природнє диво на півночі сучасної Донецької області. Високий крейдяний правий берег Сіверського Донця, четвертої за розмірами річки України. Крізь густу зелень лісів проростають маківки церков. Це комплекс одного з найбільших українських монастирів — Свято-Успенської Святогірської лаври, одне із найпопулярніших місць паломництва. Побував там і «Репортер».
Застава
Достеменно невідомо, ким і коли була заснована обитель. Ще не так давно святкували 350 років, потім заговорили про XV століття. Нині все частіше мова йде про часи Київської Русі чи й давніші. Мовляв, сюди тікали з Візантії тамтешні ченці.
Заховані у глухих лісах крейдяні гори у серці Дикого поля — вдале місце для усамітнення. Божі люди копали м’яку породу, за століття печери простяглися на сотні метрів. Розташована глибоко в татарському степу обитель в XVI ст. привертає увагу московської держави. Тут розміщується російська сторожова застава.
Це викликало певні ревнощі з боку козацької старшини. Ще б пак: такий форпост під самим носом у Запоріжжя та доволі далеко від кордонів Московії. Царські пушки ховали прямо у скельні нутрощі, стволи стирчали назовні через пробиті віконця.
Лабіринти підземель поєднують численні монастирські приміщення — найдавнішу частину лаври. На двох ярусах розташовані трапезні, келії, господарські приміщення. Третій ярус з келіями та Успенською церквою свого часу обвалився.
У другій половині XVIII ст. Катерина II вирішує закрити цілий перелік монастирів, а їх майно — відписує до казни. Ця доля спіткала і Святогірську обитель. Тим паче, що з приєд-нанням до Російської імперії південноукраїнських земель стратегічне значення Святогір’я втратилось.
Землю імператриця подарувала всемогутньому князю Григорію Потьомкіну. Церкви частково розібрали, а ті, що залишилися, діяли як приходські. Про монастир на півстоліття забули.
 |
Обитель
Відродженням обителі перейнялися нащадок князя, учасник війни 1812 року Олександр Потьомкін та його дружина Тетяна, уроджена Голіцина.
Із Глинської пустині запрошуються монахи зі своїм уставом. Найвідоміший з них — Іоанн Затворник, він же Святогірський чудотворець. Слави чернець заслужив виснажливими молитвами та щоденною працею.
За короткий період Сіверська обитель знову розквітла «яко крин сельний» (тобто як польова лілея). Будуються величні наземні собори, оновлюються печерні храми, споруджуються настоятельський, братський, просфорний, економічний корпуси, трапезні, готель, відкривається лікарня.
 |
Монастир обзаводиться величезним господарством. Багато гектарів орної землі, кілька сотень голів рогатої худоби, величезна пасіка, виноградники, сади. Облаштовуються бондарна, ковальська, шевська, живописна та інші майстерні, свічна мануфактура. Відкрили навіть власну фотостудію.
На початок Першої світової братія нараховує понад шість сотень ченців. Крапку в історії найбільшого процвітання обителі поставила революція.
Санаторій
Пограбування почалися в 1918-му. Церковні цінності конфіскують, неслухняних монахів рубають шашками. «Опіум для народу» остаточно перестають засівати в 1922-му. Рішенням Донецького губкому відкривається будинок відпочинку робітників Донбасу. У головному соборі лаври облаштовують будинок культури. Причому у вівтарній частині храму розмістили туалети, на хорах — буду кіномеханіка.
Тим цинічніше нині виглядає скульптура головного донбаського революціонера Федора Сергеєва, знаного як товариш Артем. Двадцятичотирьохметровий монумент наваяв у 1927-му Іван Кавалерид-зе. Неоднозначний український режисер, драматург, сценарист був ще й скульптором. Причому — з чималим доробком. Артема український Церетелі зліпив у стилі кубізму.
Взагалі, артемівський культ, поширений на Донбасі, має якесь ірраціональне пояснення. Численні монументи, вулиці, міста, шахти, присвячені творцю Донецько-Криворізької республіки, досі не змінили свого імені.
Навіть засуджуючи богоборницький більшовицький режим, сучасні монахи не заперечують проти дивного сусідства. Хоча, заради справедливості, слід сказати, що святогірський Артем є непересічним пам’ятником.
У цьому поєднанні, Артем + Лавра, як на мене — весь Донбас. Жителі краю щиро вважають Леніна, Артема і Штирліца своєю історію. Храм може стояти на куті вулиць Комуністичної та Ілліча, і це нікого не бентежить. Втім, це не завадило у 2003 році все ж таки змінити відносно нейтральну назву «Слов’яногірськ» на «Святогірськ».
Лавра
Системні реставраційні роботи у новоствореному державному заповіднику почалися у 1980-х, тривають вони й досі. А монастир офіційно відновили в 1992 році.
Ще за царських часів, у період найбільшого розквіту обговорювалося присвоєння Святогір’ю лаврського статусу. Лавра — особливе звання для монастиря, неодмінно великого і лише чоловічого. Воно означає і особливе підпорядкування, і загальну значущість обителі для церкви.
У Росії такий статус мають лише два монастирі. В Україні — чотири (Києво-Печерська, Почаївська, Святогірська і греко-католицька Унівська лаври).
Цікаво, що не надто релігійні мешканці Донбасу старанно виконують в лаврі всі обряди. Іноді здається, що не через власну Віру, а тому, що так треба.
У наші дні Святогірськ — не лише духовний центр краю. Мінеральна вода, природна краса цієї оази в загалом індустріальному Донбасі закріпила за місциною курортний статус. В околицях містечка розташовані численні будинки відпочинку, бази, пансіонати, дитячі табори.
Гарним тоном серед заможних донеччан вважається мати тут дачу. Всі інші воліють провести тут бодай день-два. Зцілитись, так би мовити, чи просто відпочити.
Поїздка організована Українським журналістським фондом за сприяння Донецької ОДА
