Найвідомішим паломницькім містом Тернопільщини є Зарваниця. Аби потрапити туди, необхідно перед Бучачем виїхати на об’їзну, а потім звернути ліворуч. А можна й не звертати. Тоді скоро ви побачите янгола, який вказує напрям подальшого руху. Якщо йому довіритись і з’їхати з траси, то незабаром потрапиш до скельного монастирю в селі Рукомиш. Сьогодні нам сюди.
Переваги монгольського вторгнення
Краєвиди тут гарні. Внизу лежить долина річки Стрипа. Схил пагорбу, що спускається до ріки, вкритий чисельними капличками — це Хресна дорога. В одному місці на поверхню виходить скельна порода, там є кілька печер. Звідси почалася історія Рукомишу.
Найближче до дороги — новозбудована каплиця із фрескою, де Ісус падає під хрестом. З-під неї витікає джерело, що вважається цілющим. (Хоч я ще не бачив монастирів зі звичайною водою). Над аркою вибита дата, що викликає повагу, — 1896 рік. Раніше воду брали прямо звідси, але потім провели труби, і точка доступу до цілющої рідини змістилася на кілька метрів.
За легендою, перші ченці з’явились тут у 1240 році, коли татаро-монголи зруйнували Київ та змусили монахів Києво-Печерської лаври шукати безпечніший притулок, і 13 втікачів облюбували саме цю місцевість. Вони звели дерев’яну каплицю святих князів Бориса і Гліба та видовбали кілька печер. Так з’явився скельний монастир, біля якого пізніше виникло село Рукомиш (перша згадка датована 1453 роком).
Особисто в мене склалося дивне враження, що Києво-Печерська лавра була просто кузнею кадрів чернечого руху. Якщо вірити легендам, після монгольської навали саме її ченці заснували обителі у Страдчі, Маняві, Уневі, Зарваниці, Почаєві тощо. А якби монголи не прийшли?..
Вниз по дорозі
Від каплиці з джерелом Хресною дорогою спускаємось у долину. Вздовж неї стоять каплички, які символізують стації. В середині кожної є картина, яка зображує певний етап сходження Ісуса на Голгофу. До речі, кількість стацій тут не 12, як зазвичай, а на одну більше.
Тринадцята стація — це алегорія на складний історичний шлях українського народу.
Стежка приводить нас до невеличкого, викладеного каменем басейну. Згори у нього впадає справжній водоспад, що бере початок від чудотворного джерела. Водойму прикрашає скульптурна група «Зустріч Христа з самаритянкою» та фігури двох ангелів. Далі — капличка із розмальованою фігурою святого Миколая. Позаду росте величезний явір, якому, якщо вірити путівникам, щонайменше 350 років.
Пінзель в оригіналі
У підніжжя гори притулилася стара церква святого Онуфрія. Колись на цьому місці був дерев’яний монастирський храм отців василіан. Але у 1752 році Микола Потоцький переселив монахів до Бучача. Тоді власник Рукомишу майор Тадей Венгерський (між іншим, комендант того самого Бучача) перетворює монастирську церкву на парафіяльну, а згодом, у 1768 році, зводить мурований храм. Його головною оздобою стала скульптура святого Онуфрія, що стояла в ніші фасаду. Автором фігури був геніальний скульптор Іоганн Георг Пінзель, якого називають українським Мікеланджело. Він невідомо звідки з’явився у 1740-х роках при дворі Миколи Потоцького та одразу став провідним скульптором Галичини. Твори митця прикрашають собор св. Юра у Львові, костели Бучача, Городенки, Годовиці.
Багато скульптур Пінзеля безповоротно втрачено, але рукомишському Онуфрію пощастило — він зберігся, правда, тепер перебуває всередині храму, а нішу на фасаді зайняла фігура Ісуса. 2007 рік був оголошений роком Пінзеля. Головний збирач спадку великого майстра директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький вирішив тоді не забирати скульптуру до музею, а залишити у храмі. «Настоятель Свято-Онуфріївської церкви села Рукомиш отець Михайло Суканець є людиною високоосвіченою і здатною забезпечити збереженість пам’ятки», — так пояснив Возницький своє рішення.
Кілька слів про святого Онуфрія. Це був один із перших пустельників, що мешкав у Єгипті у ІV ст. н.е. У пустелі було важко прогодуватись, але Онуфрія це мало обходило. Біля печери росла фінікова пальма із 12 гілками. Щомісяця одна з гілок давала щедрий врожай, і так було цілий рік. До того ж, біля печери било джерело святої води. Пустельник постійно молився. У підсумку він вимолив спасіння усім похованим на Алкедамі — Єрусалимському цвинтарі. Відтоді йде традиція освячувати церкви при цвинтарях на честь святого Онуфрія. Він вважається покровителем ченців і був дуже популярним у василіан. Його зображають із довжелезною бородою — аж до колін.
Травертинове родовище
Ліворуч від церкви починаються травертинові скелі. Травертин (від лат. Lapis tiburtinus — тібурський камінь) це вапняковий туф, полікристалічна, тонкозерниста порода. Із травертину виконані колони собору святого Петра у Римі та облицьована станція метро «Виборзька» у Санкт-Петербурзі. Про скелі знали давно, але лише у 1975 році працівники тресту «Київгеологія» довели, що то саме травертин. Незважаючи на доволі потужні запаси будматеріалу (до 10 тис. м3) розробляти родовище у святому місці не наважилися.
Травертин легко піддається обробці, тому ченці викопали кілька печер. У найбільшій містився храм, де відправлялися богослужіння. Аби потрапити туди, доведеться піднятись крутими сходами, що ведуть до статуї Богородиці, яка стоїть у вирубаному в скелі гроті. Далі йдемо вузькою стежкою, яка тулиться до гори. Уздовж неї розташована скульптурна група «Жінки-мироносиці». Три жіночих фігури вереницею йдуть до печери, де їх зустрічає ангел. Він стоїть біля обриву, і про всяк випадок намертво прикріплений до скелі арматурною зчіпкою.
У печері є невеликій вівтар і копія вже знайомої нам скульптури святого Онуфрія. Цивілізація дісталася й сюди — печера електрифікована, і трохи дивно бачити люстру, що кріпиться прямо до скелястої стелі.
Вище є кілька менших печер. Ймовірно в них жили ченці, перед переселенням до Бучача. У часи Другої світової війни місцеві селяни ховалися тут від артилерійських обстрілів і бомбардувань. Печерний комплекс вже досліджували археологи та біоенергетики. Останні виявили потужний потік позитивної енергетики, який б’є із травертинових надр.
Палаючий упівець
Уже майже на самій вершині височіє явно не біблійна скульптура. Це фігура чоловіка у розпахнутому пальто та кирзових чоботах. Над ним жовтий хрест із світлодіодним кабелем по контуру. Поруч вбитий у стелю позолочений залізничний костиль і табличка: «Смертю «Палаючого Упівця» в 1967 р. тут героїчно загинув Юрій Михайлецький». Що за упівець? Чому палаючий? Звідки він узявся аж у 1967 році?
Аби найти відповіді на ці питання, довелось перелопатити купу сайтів і краєзнавчої літератури. Виявляться, Юрій Михайлецький був мешканцем села Рукомиш, вступив до УПА та в 1947 році виконав якесь «надважливе завдання». Після того переховувався у колишніх монастирських печерах. Переховувався цілих 20 років. Коли його нарешті видали, аби не потрапити до рук кадебістів, Михайлецький вчинив самоспалення.
У 2011 році Рукомиш відвідав екс-президент України Віктор Ющенко. Його вразила історія повстанця, та й весь скельний комплекс. Саме за фінансової підтримки Ющенка у Львівській Академії мистецтв виготовили пам’ятник Михайлецькому та вже згаданих «Жінок-мироносиць» і «Христа з самаритянкою». У планах створення ще однієї скульптурної групи — «Зняття Ісуса з хреста».
Отже, у підсумку — чудові краєвиди, цілюща вода, Пінзель, печери, скульптури. Усе це варто побачити.
|
Comments are closed.