Кам’янець: перше чудо України

Сьомого числа сьомого місяця 2007 року почалося загальноукраїнське інтернет-голосування. Обирали сім чудес України. Проголосували 77 тисяч людей. Перед тим експертна рада, що складалася з істориків, мистецтвознавців і туроператорів, опрацювала приблизно 1000 заявок і склала список із 21 претендента на звання чуда.

Перше місце впевнено посів заповідник «Кам’янець». А голов­на його принада – Стара фортеця. Про неї нині й поговоримо.

Олень-навігатор

Початки історії Кам’янця-Подільського губляться десь у Середньовіччі. Якщо вірити легендам, усе почалося з оленя. В сере­дині XIV століття кілька молодих литовських князів Коріятовичів полювали в цих місцях. Вони погналися за великім оленем, і той завів їх не гірше Івана Сусаніна. Мисливці опинилися на півострові, оперезаному крутими схилами каньйону річки Смотрич. Потрапити всередину можна було лише по вузькому перешийку. Ідеальне місце для поселення. Брати забули про оленя й вирішили заснувати тут місто Кам’янець. А для його охорони на тому самому перешийку спорудили замок.

Хоча більшість істориків стверд­жує, що місто існувало тут ще у ХІІІ столітті, а Коріятовичі лише відновили його після монгольської навали.

Найперше князі дбали про безпеку. Замкові укріплення постійно вдосконалювались, стіни та вежі стрімко росли, площа фортеці поступово збільшувалась.

За всю його історію Кам’янець «серйозно» захопили лише один раз. Хоча інколи, завдяки попереднім «кулуарним» домовленостям, гарнізон сам відчиняв ворота ворогу, або чинив символічний опір. Так, у 1393 році литовський князь Вітовт викинув з Кам’янця своїх племінників Коріятовичів, а у 1430-му поляки анексували Поділля у Литви.

У складі польського королівства місто перебувало до кінця XVIII століття, з 27-літньою перер­вою на турків, а потім його загарбали росіяни, які так і дивилися, де що погано лежить. Нова влада перетворила фортецю на в’язницю. Найзнаменитішим її в’язнем був Устим Кармалюк – можна сказати, подільський Довбуш.

Тепер замок входить до складу Національного історико-архітектурного заповідника «Кам’янець». Туристи тут є завжди, навіть у найлютіші морози.

Кармалюк і Папа Римський

У туристів «охі-ахі» починаються одразу після виходу з автобуса. Транспорт паркується під самою стіною Північного бастіону, над яким нависають вежі. Враження – ніби потрапив у казку чи до одного з лицарських романів Вальтера Скотта.

Але у всій красі замок відкривається з підвищення, одразу за Турецьким мостом. Панорама захоплює. Одразу погоджуєшся з першим місцем у рейтингу українських чудес. Недарма Леся Українка назвала Кам’янець «квіткою на камені». Хоч історики стверджують, що поетеса тут ніколи не була…

Тутешні краєвиди справляли враження не лише на літераторів. Легенда каже, що у 1621 році турецький султан Осман ІІ із чималим військом наблизився до міста. Він очманів від потужних фортифікацій і запитав у місцевих селян, хто збудував цю твердиню.

– Сам Бог, дивною природою, – сказали йому.

– Ну якщо сам Бог, то нехай він її і штурмує! – промовив султан і наказав зняти облогу.

Фортеця налічує 11 веж, два бастіони, що звуться Північним і Південним двориками, а також «Горнверк» (німецькою – «рогате укріплення») або Новий замок, що прикриває колись найнебезпечніший західний напрямок.

Кожна вежа має свою назву. А деякі навіть декілька. Назва відображає або якусь особливість споруди – Біла, Ковпак, Нова Східна, або спонсорів, що фондували її будову – Тенчинська, Ласька, Лянцкоронська. Найбільш романтично виглядає башта Рожанка. Так її охрестили не через колір (хоча вона й викладена рожевою цеглою), а завдяки кутовому розміщенню – стоїть на розі.

А ось потужна вежа ліворуч від брами зветься Папською. Кошти на неї дав сам Папа Римський Юлій ІІ делла Ровере. Протягом 1503-1513 років він направляв сюди частину церковної десятини. У Ватикані розглядали Кам’янець як форпост католицької віри. За Дністром, лише за кілька кіломет­рів від міста, починалися землі Молдавського князівства, яке було васалом турецького султана. Ще в середині XV століття папа Миколай V звільнив мешканців Кам’янця від паломництва до Риму за умови, що половину суми, які б ті витратили на подорож, вони пожертвують на міські укріплення.

За російського панування вежу перейменували на Кармалюкову. Саме там сидів знаменитий подільський «опришок». Ще й примудрився втекти. Разом з подільниками він імітував бійку у камері. Коли прибігла охорона, в’язні побили їх дошками з розламаних нар і вийшли назовні. Подальші події описані у поліційному рапорті:

«покамест успели схватить ружья и выбежать с офицером и ударить тревогу, между тем арестанты, схватя полено из дров, пустились стремголов к воротам… сбивши тоже с ног часовых, и пробились за ограду…».

Сьогодні на башті висить таб­личка із профілем знаменитого втікача, а всередині сидить він сам. Тобто його лялька, закута у кайдани.

Якщо битись, то до останнього!

В інших баштах і колишніх казармах теж багато цікавого. Наприклад, у підвалі Папської / Кармалюкової вежі працює гончарна майстерня. Там можна самому виліпити глечик або кухоль для пива. Майстри потім його обпалять у печі і вишлють вам поштою. У найдавнішій, Денній вежі гостей зустрічає комендант фортеці, біля якого можна на халяву сфотографуватись. Неподалік працює краєзнавчий музей, що знайомить з історією Кам’янця у ХХ столітті. Експозиція продумана доволі ретельно. Мандруючи залами, турист ніби потрапляє у різні епохи – від Громадянської війни до Незалежності. Мені, наприклад, найбільш запам’яталися цукерки з портретом Леніна, протитанкова гармата ЗИС-3 і ціла купа пам’ятників Сталіну, звалених у підвалі.

А в підземеллі фортечних казематів вирують справжні пристрасті. Там у запеклій рукопашній зійшлися турки та оборонці Кам’янецького замку. Фігури виконані у натуральний зріст та одягнені в костюми тої епохи.

Тут можна побачити лютих яничарів, мужніх польських вояків і вишуканих іноземних най­манців, вбрання яких нагадує мушкетерів з екранізацій романів Дюма. Вони зображають героїчну облогу міста 1672 року. Тоді, 150-тисячна армія турецького султана Мехмеда ІV два тижні здобувала замок, який захищали лише трохи більше двох тисяч вояків.

Серед них виділявся відвагою подільський шляхтич Єжі Володиєвський, якого сучасники називали Кам’янецьким Гектором – за аналогією з легендарним оборонцем Трої. Криваві штурми змінювали один одного, сили гарнізону танули на очах, а турки поволі стискали кільце облоги. Нарешті стало зрозуміло, що падіння фортеці – справа кількох днів.

Єпископ Лянукоронський та старші командири вислали до бусурманів парламентарів. 26 серпня замок викинув білий прапор. А через кілька хвилин у повітря злетіла Чорна вежа. Незгідний із ганебною капітуляцією майор-артилерист Кетлінг підпалив пороховий склад. Під уламками загинули близько 500 людей, зокрема і пан Володиєвський. Через 200 років письменник Генрік Сенкевич обезсмертив його ім’я у своєму романі.