За 200 км від Франківська розташоване містечко Почаїв. Це північ Тернопільської області, Кременецький район. Населення тут трохи більше 7000, але щотижня є десятки тисяч гостей.
Це паломники й туристи, що їдуть до Свято-Успенської Почаївської лаври. Враження бувають неоднозначні, пише Репортер.
Дрескод на фейсконтролі
Монастир відкривається ще на під’їзді до Почаєва, адже стоїть на пагорбі. Виглядає справді велично.
Але зблизька дуже швидко спускаєшся з небес на землю. Усі входи-виходи обителі охороняють хлопці в одностроях. До війни на Донбасі вони виглядали як кубанські козачки, тепер перебрались у зелений камуфляж. Хоча, трапляються й персонажі у «горках» – улюбленому тактичному одязі бойовиків так званих ДНР / ЛНР.
Ці хлопці, здається, ніколи не посміхаються і пильно вдивляються у приїжджих. Монастир належить до московського патріархату, відтак, на його території діють суворі правила. Якщо ви у шортах, мініспідниці, футболці з глибоким декольте – вас не пропустять. Усі жінки обов’язково мають покрити голову.
Втім, потрапити на територію можливо. Поруч є «пункт прокату спорядження», де можна орендувати спідницю чи хустку, лишивши у заставу 50 грн. Після повернення одягу гроші віддають.
Пам’ятаю, був випадок, коли дівчина мала довгу білу спідницю, але її все одно спинив охоронець. «Вибачте, у вас одяг не благочестивий». «Чому?» – здивувалась вона. Виявляється, спідниця була недостатньо щільною і… просвічувала. Довелося дівчині, аби пройти крізь браму, що називається Святими вратами, брати напрокат засмальцьовану чорну шмату.
Схоже, фейсконтроль є головною задачею охоронців, адже всюди висять таблички, які повідомляють, що на території лаври трапляються крадіжки, та закликають уважно стежити за особистими речами.
Трохи дивно, як у бандерівській Галичині опинився монастир московського патріархату. Усе просто. Північна Тернопільщина довший час входила до складу Волинської губернії Російської імперії – з усіма відповідними наслідками.
Псковська архітектура
Одразу за брамою є екскурсбюро, де можна замовити гіда по лаврі. Для цього треба дати благодійний внесок – по 10 грн з людини. Зазвичай гід – це один із чергових учнів семінарії, будівля якої розташована неподалік.
Тут теж як пощастить. Буває, хлопець просто сипле цікавими фактами, але трапляються й такі, кому складно навіть сформулювати довге речення.
З теоретичного вступу ми довідаємося, що в Україні є три православних лаври. Ясна річ, усі вони московського патріархату. З грецької лавра – це вулиця. У великих монастирях чернечі келії утворювали цілі вулиці, відтак такі обителі стали називати лаврами. Окрім того, лавра підпорядковується напряму патріарху, обов’язково є чоловічою і мусить мати щонайменш три престоли, тобто три храми на території.
Завернувши за кут екскурсбюро, бачимо приземкувату церкву із куполом, що нагадує шолом давньоруського воїна. Її архітектура нетипова для наших теренів. Це Троїцький собор, збудований у 1911 році. Архітектор Олексій Щусєв взяв за основу зразки новгород-псковського зодчества. Цікаво, що пізніше тому самому Щусєву більшовики довірили спорудження мавзолею Леніна у Москві.
Стіни собору прикрашають мозаїки за ескізами художника Миколи Реріха. Всередині темно. Середньовічні храми, за зразком яких збудований собор, виконували ще й оборонну функцію, тож великих вікон не мали. Свого часу останній російський імператор Микола ІІ подарував лаврі велике панікадило – підвісний світильник. Він і нині є, але замість свічок тепер стилізовані електролампочки.
Привіт від Януковича
Неподалік Троїцького собору стоїть лаврська дзвіниця, заввишки 65 метрів. Там є 25 дзвонів, найбільший важить 11,5 тонни. Коли починають бити у дзвони, екскурсію можна одразу завершувати, адже почути гіда просто нереально. Хоча, кажуть, монастирський дзвін зцілює різні хвороби.
За дзвіницею стоїть величезний готель для паломників, що називається «страннопріїмний дім». За 60 грн можна придбати ліжкомісце у десятимісному номері. Однак, будьте готові, що о п’ятій ранку вас розбудить монах і відправить на молитву. Сімейні пари селять окремо, але все одно треба показати відмітку про шлюб у паспорті та свідоцтво про церковне вінчання.
У дні християнських свят паломників настільки багато, що готель-хостел-гуртожиток усіх не вміщає. Відтак, багато людей ставлять намети на газонах або лягають у спальниках прямо у храмах. Запах там, скажемо прямо, ще той. Усі прочани якісь дуже серйозні, багато чоловіків з бородами, жінки без косметики. Інколи здається, що перенісся у ХІХ століття, і зараз з-за рогу вийде босий граф Лев Толстой у своїй селянській сорочці. Він виглядав би тут дуже органічно.
Всередині готелю є велика трапезна, де можна нагодувати цілий батальйон. Там немає страв з м’яса, натомість можна скуштувати пельмені з рибою, грибну піцу з тунцем, спробувати пісний шоколад і місцевий монастирський квас. Ціни помірні.
Читайте: Мечі, обладунки й поєдинки. Лицарі з’їхались до Галича по кубок Данила (ФОТО)
Ліворуч готелю стоїть найбільша споруда лаври – Преображенський собор. Його розміри вражають. Висота – 70 м, храм має 35 куполів і може вмістити 4500 вірян. Собор сучасний, його спорудили у 2011-2013 роках. Кажуть, на будівництво активно жертвував тодішній президент Віктор Янукович. Хоча, йому це мало допомогло. Анотаційна табличка сповіщає, що за діаметром куполу Преображенський собор входить до п’ятірки найбільших православних храмів Європи.
Інтер’єри вражають пишністю. Тут розміщене найбільше в Україні панікадило, а всі стіни прикрашені не фресками, а мозаїками. Це дуже дорога й клопітка робота. Спочатку викладають загальне тло, потім фігури, в останню чергу – руки та обличчя. Від помпезності внутрішнього убранства стає якось не по собі. Ця розкіш просто давить, відчуваєш себе маленьким і безпорадним. Може, так і задумано?
Чудо з Потоцьким
Почаївська лавра має три святині. За легендою, після погрому Києво-Печерської лаври монголами у 1240 році, кілька монахів втекли сюди та оселилися в печері. Якось вночі вони побачили Богородицю у вогняному стовпі, яка ногою торкнулася скелі. У тому місці залишився відбиток, звідки забило джерело з цілющою водою. Монахи зрозуміли, що це знак і заснували монастир. Відтак, Стопа Богородиці є головною святинею обителі.
Хоча перші письмові згадки про лавру датовані XVI століттям. У 1559 році грецький митрополит Неофіт подарував місцевій поміщиці невеличку ікону Діви Марії, яку пізніше перенесли до храму. Образ прославився багатьма чудесами, найвідоміше з яких трапилося з Миколою Потоцьким.
Близько 1760 року магнат проїжджав попри гору, на який стояла старенька дерев’яна церква. Раптом коні чогось злякались, візник не зміг з ними впоратись і бричка перекинулась. Потоцький боляче вдарився, забруднив дорогий жупан і був готовий вбити невдаху-візника. Він уже витягнув пістоль, але возниця встиг повернутись до гори і крикнути: «Мати Божа Почаївська, врятуй мене!». Пістоль, який до того жодного разу не підводив власника, раптом дав осічку. Потім ще одну, і ще. Нарешті магнат трохи заспокоївся, поцікавився, якій іконі молився кучер, і виявив бажання відвідати храм.
Читайте: Не той малюнок. Як насправді виглядала Тисменицька брама у Станиславові (ФОТО)
Там він настільки відчув силу образа, що перейшов у греко-католицизм (у 1713 тамтешні монахи прийняли унію) та виділив колосальні гроші на будівництво нового храму. Протягом 1771-1782, за проєктом архітектора Яна Готфріда Гофмана та коштом Потоцького, збудували величний бароковий собор Успіння Пресвятої Богородиці. Його спорудили прямо над тим місцем, де був відбиток стопи. Туди ж перенесли чудотворну ікону. Коли Потоцький помер, його поховали у підземеллі храму.
Якщо вийти з собору та повернути праворуч, потрапиш до підземного храму Іова Почаївського. Його звели над печерою, де мешкав і молився найвідоміший настоятель монастиря. Там є довгий коридор, стіни якого прикрашає «Галерея святих землі Руської», де є близько 600 фігур церковних діячів від Х до ХХ століть.
Сам храм прикрашений гарними фресками на тему останніх годин Ісуса Христа. Посередині є вхід в печеру, де зберігаються мощі Іова, який прожив понад 100 років і помер у 1651. Мощі – третя головна святиня лаври. Біля печери стоїть величезна черга охочих прикластися та поцілувати домовину.
Цікаво, що гіди-семінаристи жодним словом не обмовляються про греко-католицький період в історії монастиря. У 1831, після придушення польського повстання, указом царя Миколи І обитель стала православною, а через два роки отримала статус лаври.
Внутрішні порядки там, звісно, дивні, але в чужий монастир зі своїм статутом не пхаються. Інше питання – що робить на нашій землі чужий монастир?
Автор: Іван Бондарев
Comments are closed.