Олексій Бабушкін, 44-річний одесит, нині служить у коломийській «десятці». Чоловік до війни професійно займався різьбярством, а ще робив меблі. Ви б бачили, як він облаштував бліндажі й кімнати побратимів! Тепер там порядок і якийсь затишок.
З Олексієм говоримо по телефону. Він у складі 10 окремої гірсько-штурмової бригади нині перебуває на Донбасі. Голос зі слухавки молодий, веселий. Говорить з якимось аж західняцьким акцентом, пише Репортер.
«Но, я таки из самой Одеси», – сміється Бабушкін. Каже, свого часу трохи займався туризмом, часто ходив Карпатами. Дуже любить Чорногірський хребет. Там і навчили гуцульської говірки. Пригадує, як спускалися з Петроса та зайшли до вівчарів по вурду.
«Там був такий Василь Галицький, – розповідає Олексій. – Саме так він себе і називав, бо казав, що був Данило Галицький – князь над людьми, а він Василь Галицький – князь над вівцями».
Одеситу було достатньо тиждень-півтора побути в Карпатах, аби досить непогано вивчити гуцульську говірку. Тепер може «і по-одеськи, і по-гуцульськи».
Каже, його душа все одно лишилась десь у горах. Мріє туди знову. Може, тому й вибрав 10 ОГШБр, говорить Олексій, бо Коломия від гір недалеко.
Контракт у «десятку» підписав у січні цього року. Але на війні він не вперше.
У 2014 році пішов добровольцем і рік прослужив у 28 окремій механізованій бригаді. Про той період багато розказувати не хоче, мовляв, було непросто. Займався налагодженням продуктової служби, розвозив по передовій провізію від волонтерів. Говорить, волонтери не могли заїхати туди, куди міг він, тому й допомагав.
Потім демобілізувався, майже чотири роки був вдома. Спершу сильно тягнуло назад, і пішов би, але сталася біда. Померла перша дружина Олексія, тож йому довелося самому ставити на ноги 16-річного сина.
Каже, спершу стосунки були геть нелегкі, бо ж підлітковий вік, втрата мами, а ще й батько – з війни.
«Раз натякнув, що я дурень, що пішов на фронт, – говорить Олексій, у телефоні чути, як прикурює цигарку. – А я йому сказав: «Ти для мене тепер гірший за сєпара. От, підеш, послужиш, покажеш, як і де ти служив, тоді й поговоримо. А до того моменту, вибач, нема в мене до тебе поваги й розмови».
До речі, нині син також військовий. Підписав контракт, служить в Одесі, у Нацгвардії. І зараз у них із батьком повне розуміння.
Бабушкін зізнається, що йти на війну вже не думав. Навіть з побратимами зібрався відкривати власну ферму: брати землю в оренду, щось вирощувати, розводити.
«Але тут у грудні оголосили військовий стан, – говорить Олексій. – Зрозумів, доки не закінчилась війна, планувати, а тим більше робити якісь нові речі немає сенсу. Не став чекати – пішов сам».
Там, де він зараз, – більш-менш спокійно. Має час згадати й застосувати своє ремесло, яким 12 років займався до війни. Бабушкін – майстер з художньої різьби по дереву. Крім того, робив і меблі, сходи – у стилі бароко, готики.
Зараз у його підрозділі служать двоє дівчат. Одна вже має фірмовий різьблений гребінець від Олексія, іншій він ще доробляє. Складно, бо потрібних інструментів нема, тож працює звичайним ножем.
Пригадує, коли стояли під Мар’їнкою, то робив кухонні блоки і повністю їх меблював із підручних матеріалів. Каже, були в них і підземні, і наземні кухні, і погреби.
«Я люблю, аби у всьому був порядок. Знаєте, рушійна сила – це ліниві люди, як це не дивно, – каже Олексій. – От, я – лінивий! Коли, наприклад, треба дістати свої речі – нагнутися, витягти з-під ліжка валізу, сумку, відкрити, попорпатися, закрити, запхати назад. І так по кілька разів на день. Мені це дуже не подобалося. Все має бути розкладене, розставлене по полицях. Так і зробив. І корисно, і приємно».
Отак пішов до лісу, нарубав якихось патиків, пообчищав кору, знайшов якісь колоди, дошки й зробив полиці, вішалки, висувні столи.
Каже, все у такому примітивному стилі, але якось прикольно вийшло, а головне – практично.
Ще бійці для себе зробили спортзал, то Бабушкін і туди виготовив полиці для снарядів, аби не валялося на підлозі.
Зараз у нього ще одна важлива робота. Має завдання обладнати меблями… офіс на колесах. Займається внутрішнім оздобленням старої вантажівки. Каже, цю техніку вже треба списати, але ще намагаються дати їй нове життя, зробити «корисну хатку на колесах».
«Давайте так, може, скоро будемо вдома, то я вам про все більше розкажу. Наприклад, про свою другу дружину, а про неї, про її життя книжку можна писати! – говорить Олексій. – Її теж звати Світлана, вона з Києва. Познайомився за два дні до відправки на фронт у 2014 році. Потім вона приїздила до мене на передову, хоч до цього ми були знайомі лише по телефону».
Прощається та йде до роботи, бо якраз привезли матеріали. Каже, хоче якнайшвидше все закінчити й нарешті поголитися. Сміється, що постановив собі, поки роботу не зробить – ні голитись, ні стригтись не буде. А над тим «офісом на колесах» працює вже довгенько.
