Днями в Івано-Франківську пройшов вечір феміністичної поезії. Влаштували його поетка, координаторка ініціативи «Дівчата творять» та організаторка літературних подій Оля Новак і дизайнерка, скетчерка Юлія Новікова. Вони запросили сім авторок із різних міст України. «Репортер» відвідав літературний вечір, аби дізнатися більше про феміністичну поезію та познайомитися з тими, хто її творить.
Поезія та незручні теми
Ольга Новак каже, вечір феміністичної поезії – це її маленька мрія як поетеси та феміністки. Вона часто читає на літературних вечорах як власну поезію, так і вірші інших українських поеток. Але нагода особисто познайомити франківців з авторками та їхньою творчістю з’явилася лише тепер.
На запрошення Ольги Новак та Юлії Новікової відгукнулися сім поеток: Любов Якимчук (Київ), Ірина Сажинська (Запоріжжя), Ірина Божко (Кривий Ріг), Аля Гулієва (Івано-Франківськ), Олена Павлова (Львів), Юлія Шевель (Київ) та Аня Карпатка (Івано-Франківськ). Вони не обов‘язково вважають себе феміністками. Але їхні вірші торкаються важливих тем і досвідів.
Усі вони – майстерні поетки. Я люблю поезію кожної. Думаю, для Івано-Франківська це подія, бо ми стільки класних авторок вмістили в одному місці, – каже Оля Новак. – Авторки можуть і не ідентифікувати себе як феміністки. Феміністична поезія – це умовне поняття. Для мене це – поезія, насамперед, написана жінками про їхнє проживання різних досвідів. І також це поезія, яка підіймає такі часто незручні теми, як жіноча об’єктивізація, менструація, насильство, підтримка жінок і так далі. Наприклад, Аля Гулієва не говорить, що феміністка. Але в неї є поезія про жінку, яка мастурбує, і це вже виклик. Тому що жіноче задоволення дуже багато років було під забороною.
Такий вечір феміністичної поезії в Івано-Франківську організовують вперше. Для проведення події обрали мистецький простір «Підземний перехід Ваґабундо». Вхід – безплатний, бо читання підтримала «Українська феміністична мережа за свободу й Демократію» в межах програми Urgent Action Fund for Women’s Human Right (UAF WHR).
Вони мають на це право
Початок трохи затримали через налаштування звуку. Тим часом у залі – всі місця зайняті. Гості різного віку. Є й чоловіки. Присутніх пригощають вином і смаколиками. А Ольга Новак зі сцени розповідає про плани на вечір: багато поезії, перерва з тістечками й розіграш поетичних збірок серед гостей.
Перед початком вечора запитую Олю, чи не було остраху, що подію можуть зірвати місцеві радикали. Бо ж в Івано-Франківську таке вже бувало.
Я проговорювала з авторками, що таке може бути. Подивимося, як буде сьогодні. Мені здається, що Франківськ має вирости з цієї бульбашки традиційних цінностей, – вважає Оля Новак. – Хоча, для мене фемінізм — це саме традиційна цінність, і дуже здорова цінність. Івано-Франківськ має вирости, звикнути й навчитися, має прочитати нарешті, що таке фемінізм і для чого він. Це не чоловіконенависництво, це коли жінки говорять про себе й про свої досвіди, і вони мають на це право.
«Тут ніхто не кусається»
Вечір відкриває своїм віршем Ольга Новак. Далі – майже сорокахвилинне читання Ірини Божко, що минає як одна мить. Кожен вірш зриває оплески.
Поетка Ірина Божко приїхала на вечір феміністичної поезії до Івано-Франківська з Кривого Рогу. Каже, далека дорога – не проблема, бо вдалося нарешті виспатись.
Свою поезію я називаю феміністською і вважаю феміністською, тому що я феміністка і для мене, як авторки, це так працює насамперед, – розповідає Ірина Божко. – По-друге, якщо пересічній людині сказати про жіночу поезію, скоріш за все, вона подумає про «рожеві соплі» – щось про любов, щось про «жіноче» щастя. Або, навпаки, якісь страждання, нерозділене кохання, якийсь такий дуже обмежений жіночий світ. Хоча світ почуттів насправді неймовірно широкий.
Для мене поезія, написана жінками, яка не вписується в цей стереотип, – це теж уже феміністська поезія. В її центрі – сама жінка, а не те, як вона когось кохає або за кимось тужить. В її центрі – жіночий досвід, де жіноча особистість виходить на передній план. Для мене це – про фемінізм.
Філологиня, поетка Аля Гулієва – з Франківська. Каже, серед поезії всіх учасниць, її вірші мають, мабуть, найменший стосунок до феміністичної поезії. Бо не вважає себе феміністкою та й активізмом не займається.
У Алі нещодавно вийшла поетична збірка на тему війни «Кохатися під час повітряної тривоги».
Другий розділ цієї збірки – «Богородиця на нулі». Саме поезія цього розділу й стала причиною запрошення Алі на вечір феміністичної поезії.
Це – кульмінаційний розділ збірки. Там є багато поезій про жінку, про роль жінки на війні. Тобто це вірші і про ту класичну роль, до якої ми всі звикли – про жінку, яка чекає свого коханого з війни. І також про ту роль, яка трішки ще досі незвична, – про жінку, яка воює поряд із чоловіком, яка також може бути сильною, – пояснює Аля. – Також там є про історію мого роду, жінок мого роду, зокрема мою прабабусю. Вона була зв’язковою УПА і багато чого зробила для боротьби з нашим і тодішнім, і теперішнім ворогом. І, власне, про жінок мого роду, про жінок сильних, про жінок слабких.
Я збираюся зараз читати про жінок різноманітних. Оля мене запросила сюди в тому числі й через мій вірш про мастурбацію. Він – як певний виклик нашому, на жаль, досить незрілому суспільству, що не сприймає таких речей і ставиться до жіночої мастурбації, жіночого оргазму як до чогось неприродного, забороненого, такого, що викликає як мінімум подив.
Ірина Сажинська приїхала на вечір феміністичної поезії із Запоріжжя. Каже, феміністична поезія – це невелика частина її творчості. Ірина – поетеса, перекладачка та ілюстраторка, членкиня Національної спілки письменників України. Є авторкою трьох поетичних збірок: «Приблизькість», «Голубина пошта», «Cor humanum».
Феміністична поезія – дуже важлива для мене частина творчості, бо стосується історії моєї родини. Для мене це надважливо, – каже Ірина. – У своїх текстах я намагаюся розповісти про свою прабабу, про бабусю, про маму, які для мене є, були й залишатимуться орієнтирами. І тому ця частина – не велика, але вагома.
Усі авторки погоджуються, що на першому місці для них – поезія, заради якої й зібралися у Франківську.
А такі вечори для них – це нагода послухати творчість одна одної, познайомитися чи нарешті зустрітися наживо, нагода поспілкуватися з колежанками та слухачами – отримати відгук аудиторії на свою творчість.
Важливо все-таки говорити зі своїм читачем, глядачем, щось обговорювати, дискутувати. Слухачі також мають залучатися в це. І, можливо, якщо вони до цього не знали, що таке фемінізм, то наші тексти, наші історії, якось їх змотивують, цим зацікавитися і не боятися взагалі цього слова. Сьогодні ми будемо доводити, що тут ніхто не кусається, – жартує Ірина Сажинська.
Вірші творяться з метафор
Одна із запрошених учасниць вечора – Олена Павлова, живе на кілька міст. Родом із Рівного, певний час мешкала у Києві, тепер у Львові. Олена – художниця, письменниця, журналістка, редакторка і менеджерка культурних проєктів. Її книжка поезії «Шкіра міст» вийшла за два тижні до початку повномасштабної війни. У збірці – сім розділів.
Розділ «Жінки» – феміністичний, розділ «Чоловіки» – напевно, теж. Я за освітою літературознавиця, навчалася в Києво-Могилянській академії. Тому можу сказати, що цей весь поділ штучний, – розповідає Олена Павлова. – Немає задання написати феміністичний вірш. Вірші так не творяться. Тобто є метафора, яка з’являється, і ти її розвиваєш.
Розповідає про один із таких феміністичних віршів «Жінки», що з’явився з образу куль з війни, які їй подарували ще до вторгнення. Вони лежали у скриньці з прикрасами, бо більш не знала, де їх покласти.
Я про це написала вірш. І тут мої дівчата, які воювали або були парамедикинями, питають: «Звідки ти це знаєш?». Це якийсь такий досвід, до якого мимоволі під’єднуєшся, – пояснює Олена Павлова. – У тому вірші також є жіночі образи з інтерв’ю зі зв’язковими УПА, які ми з колегами готували для журналу «Країна». Ці жінки пережили багато. Вони розказували, як в ув’язненні в радянських таборах все одно не припиняли вишивати: висмикували з постелі, з ганчір’я якісь нитки, фарбували їх соком ягід… Так вийшов вірш з цим образом. Тобто ці метафори склалися в один такий вірш, який так і називається – «Жінки»: ті, що зберігають кулі у скриньках між прикрасами, а їхні бабусі вишивали й фарбували соком чи кров’ю нитки.
Ще один вірш, який читала Олена – «Амазонка».
На нього надихнув дизайнерський етнопоказ «Українські Амазонки» за участі волонтерок, військових, парамедикинь.
Сильні українські жінки, про яких показували сюжети, як вони працюють на фронті, йшли в розкішних авторських сукнях. Це все настільки мене вразило. Потім я спілкувалася з цими дівчатами як журналістка. Тоді вперше побачила Тайру та відчула, яка в неї потужна енергетика. Такий збірний образ усіх цих жінок вилився у вірш «Амазонка», –розповідає Олена. – Героїня цього вірша вписана в історію, всі жінки її роду знали, як зупинити словами стріли й носили серця зі сталі. Тобто це така якась напівмагічна жінка, воїнка, Амазонка.
Олена пояснює, що для неї немає якогось окремого жіночого погляду на життя, бо в кожної жінки цей погляд буде іншим. Є різні досвіди, є речі, про які хочеться розказати.
Неймовірні жінки, спільна пам’ять, відчуття цього світу, краса. Ну тобто це все і є мистецтвом, – каже поетеса. – І коли говориш слово «фемінізм», чомусь це стає червоною ганчіркою. Хоча насправді, фемінізм – це про жінок, а не проти чоловіків. Це за свободу, за наші права, за можливості бути такою, як хочеш. Яких дітей ми виховаємо, такими й будуть наступні покоління.
Авторка: Ольга Суровська
Фотографка: Іра Федорів
Матеріал створено за підтримки Волинського прес-клубу
Comments are closed.