Андрій Якубенко недавно переїхав до Івано-Франківська з дружиною та сином. Вони з Херсона, але повертатись у рідне місто поки що не планують. У Франківську Андрій хоче допомагати військовим реабілітовуватися через спорт.
Незважаючи на високу ампутацію лівої руки, Андрій активно ходить у спортзал і працює на тренажерах, пише Репортер.
Руки нема, а ногу врятували
Після того, як Андрій Якубенко 24 лютого 2022 року пішов у військкомат, вдома він уже не був. Через два дні у складі 59 бригади відправився обороняти Миколаїв. У квітні біля Снігурівки отримав важке поранення. Нині в нього повністю ампутована ліва рука, а ліву ногу врятували лікарі.
Дружина Юлія та 11-річний син Ігор лишалися в Херсоні, деякий час були в окупації. Коли Андрія перевели в одеський госпіталь, він зміг їм зателефонувати. Тоді рідні вирішили виїжджати. Через знайомих знайшли волонтерів. На щастя, тоді ще була можливість виїхати, окупанти пропускали автобуси з жінками та дітьми.
Андрій каже, дружині навіть вдалося вивезти його речі й документи.
Потім Якубенки разом поїхали в Румунію на реабілітацію. Саме там дізналися про визволення Херсона. За словами Андрія, це був найкращий день з початку повномасштабного вторгнення.
Ми звечора слідкували за інформацією у телеграм-каналах, що ось уже, – пригадує Андрій Якубенко. – А наступного дня, десь в 10-11, побачили вже всі ці відео, як наші зайшли у Херсон, яка це була феєрія, скільки радощів!
Після Румунії було протезування та реабілітація у Дніпрі. Протез Андрію поставили у листопаді 2023 року. А зараз має два – механічний тяговий і міоелектричний, обидва Дніпровського державного протезного заводу. Обома задоволений, але більше користується механічним, каже, він йому зручніший.
Читайте до теми: Святий четвер для лучників. Як у Франківську поранених реабілітовують стрільбою
Маленькі діти іноді задивляються: «Мама, дивися, а що це таке?». І це нормально, – говорить Андрій про реакції перехожих. – Старші діти, до речі, вже розуміють, бо батьки, думаю, розказують їм про це. Я не відчуваю якогось дискомфорту, коли роздивляються. Був випадок, грався з племінником товариша – йому десь 6-7 років. То малий лише через годину помітив, що в мене протез.
Козаки з Херсонщини
До речі, Андрій сам придумав собі шеврон. На ньому козак з металевою рукою. Саме таким був його позивний – «Козак». Каже, так повелося ще з його роботи в Польщі. Там хлопці також давали один одному якісь характерні імена.
Мене там прозвали Козаком. Тому, коли на бойових сказали придумати собі позивний, то я вже мав, – говорить Якубенко. – Козаки – це воїни, які з давніх часів також боролися за нашу землю. Тож для мене цей позивний значущий. У підрозділі нас було декілька з такими позивними. Ще один мій побратим «Козак» так само був поранений у тому ж бою, що й я. Йому вирізали частину легень, але зараз він знову у строю. Такі у нас козаки з Херсонщини!
Андрій за фахом історик. Довший час займався наукою, був співробітником відділу археології Херсонської обласної інспекції з охорони пам’яток. Їздив по експедиціях, область знає, як свої п’ять пальців. Проводили розкопки, дослідження. Каже, зараз йому боляче, бо дуже багато пам’яток знищені.
Фактично лівобережжя Херсонщини зараз під окупацією, там є пару пам’яток, які я безпосередньо виявляв, – розповідає Якубенко. – Новозборівське поселення – пам’ятка епохи бронзи, зольник Велика Кардашинка – теж пам’ятка бронзової епохи.
Розповідає, що з товаришем знайшли давнє поховання жінки біля Чорнобаївки й тоді дуже багато експонатів передали у Херсонський музей. Коли місто окупували, то багато цінного росіяни вкрали й вивезли.
Стараюсь робити все сам
У кожному місті Якубенки завжди ходять у краєзнавчий музей. У Франківську ще не були. На Прикарпатті вони налагоджують своє життя, долучаються до різних ветеранських ініціатив. Зокрема, КП «Дім воїна» запросив Андрія поділитися своїм досвідом з працівниками мережі «23 ресторани». Для них провели тренінг: «Особливості комунікації з людьми, які пережили бойовий стрес. Базові правила коректного спілкування».
Вони часто стикаються з ситуаціями, коли приходять люди з інвалідністю або учасники бойових дій, – говорить Якубенко. – Бувають, можливо, й конфлікти. Питали мене, як краще виходити з них та й просто – як звертатися, як поводитись. Особисто я з непорозуміннями не стикався. Для мене немає якихось червоних ліній. Коли пропонують допомогу, якщо дійсно потрібно, я можу її прийняти.
Але стараюся робити все сам. Можу зав’язувати шнурки однією рукою. Це може бути повільніше, може виглядати якось нестандартно, може, й незграбно. Та якщо людина справляється, то вона має право відмовитися від допомоги. І вам це треба прийняти.
За словами Андрія Якубенка, незважаючи на інвалідність, він звичайна людина, яка робить звичні речі, наприклад, ходить у спортзал. У Франківську він познайомився з нацгвардійцем Юрієм Гапончуком, який запросив Андрія в зал, де займаються інші військові та ветерани, готуються до змагань.
Вода камінь точить
Андрій Якубенко сам винаходив вправи для себе, які б підходили для високої ампутації руки. Бо, каже, інформації не було ніде.
Навіть фізичні терапевти, з якими працювали в Одесі, акцентували більше на праву руку і займалися більше ногою, а з лівим боком було проблемно, – пригадує Андрій. – А мені хотілося, аби права й ліва сторона розвивалися рівномірно, щоб не було якоїсь асиметрії, перевантаження. Це ж велике навантаження на хребет, якщо на один бік все робити.
В інтернеті шукав людей зі схожими ампутаціями, в першу чергу – спортсменів. Першим, кого знайшов, був французький бодібілдер Міхаель Лувель. Він втратив руку в ДТП.
Зараз йому за 50 років і він займається спортом, – говорить Андрій Якубенко. – І він такий не один. Олександр Терещенко – кіборг, ветеран. У нього ампутація двох кінцівок, пошкоджений зір, але це супер-людина! Це супермен, який своїм прикладом, завзятістю та оптимізмом надихає таких, як я. Так само й Вадим Свириденко – радник президента у справах реабілітації.
За його словами, це яскраві приклади, як не втрачати надії, не опускати рук, а просто брати й робити. Переступати через себе, через біль, через лінь.
Можна сказати, що заняттями у спортзалі я поставив себе на ноги, – каже Андрій. – Тому буду рекомендувати всім хлопцям і дівчатам з травмами – як би не було важко, але треба займатись. Потрошки, потрошки – вода камінь точить.
Поки що Андрій Якубенко тренується сам, але готовий ділитися досвідом. Каже, хотів би знайти себе у цій сфері, можливо, ще піти вчитися. Коли ще був на протезуванні, то радив іншим хлопцям, як і що робити.
Дружина зробила мені сторінку в Інстаграмі та знімала мене під час занять у залі, – говорить Якубенко. – Ті відео є у відкритому доступі, люди можуть зайти й щось для себе взяти. Можуть написати мені й поділитися своїм досвідом.
На тих відео Андрій працює на тренажерах, робить різні вправи з гирями, гантелями, резинками. Віджимається на одній руці 40(!) разів. Він ще в Одесі пішов у фітнес-зал і пробував відтискатися під кутом, аби призвичаїти тіло, навчитись не перекручуватися. І так щоразу нижче й нижче.
На перспективу хочу ще підтягуватись, – каже він. – Я бачив, як людина без руки підтягується – отже, це можливо. А якщо хтось таке робить, то й я зможу!.
Авторка: Світлана Лелик
Ця стаття продовжує серію матеріалів “Після поранення” за підтримки Платформи “Тепле Місто”.
Comments are closed.