Марія та Ганна Олексин через місяць будуть святкувати 79 років. Вони є найстаршими близнючками Богородчанщини. Усе життя разом. Вони відчувають одна одну, як ніхто. Коли болить і коли радісно.
Кажуть, за усі ці роки сварилися лише двічі й то через якісь побутові моменти, пише Репортер.
Роки зробили різними
Мешкають близнючки у селі Саджава, у тій частині селі, яку називають «на горі». Їхні хати на самому краю села. Навколо скошені поля, людські городи та в зеленій оазі дві сірі хатини близнючок. Одна від одної через паркан. Ці хати їм побудував ще батько, аби разом трималися. І так досі.
Минаємо доглянуте й заквітчане подвір’я одної сестри та через дерев’яну хвіртку заходимо на обійстя іншої.
На порозі гостей зустрічають дві усміхнені жіночки. Одна поправляє хустку, інша – зачіску. Обоє підпираються коштурами.
Кажуть, у молодості були, як дві краплі. Мовляв, тільки зараз роки зробили їх трохи різними.
Розказують, що у їхньої прабабусі були близнюки, але померли маленькими. Також у бабусі народилися хлопчики-близнюки – лише один вижив.
Вуйко Іван лишився – ми його лише по фотографіях знаємо. Його молодим хлопцем забрали на роботу в Німеччину. Потім він звідти втік в Англію, а звідти- в Канаду. Відкрив там взуттєву майстерню. Додому більше не приїздив, там і помер. І ми з сестрою з близнюків одні. Більше мама дітей не могли мати.
Сестри багато згадують про дитинство. Особливо діда, який їх і вибавив, бо батьки постійно були в роботі. Розказують, як возив їх у візочку на дерев’яних колесах. Ото клав одну в один бік, а другу в інший і возив по подвір’ї. І то з таким захопленням розказують і посміхаються одна до одної.
Ми того діда дуже любили, – кажуть сестри. – Він помер, коли нам було сім років. І ми такі малі стали й кажемо одна одній: «Що ж ми будемо без діда тепер робити?». Такі малі діти собі так роздумували, що то буде далі.
Життя у тандемі
Марія старша за Ганну на 15 хвилин. Каже, тримає старшенство, але все залежить від ситуації. Щодня приходить навідувати молодшу сестру, яка живе у хаті вище. От, обійде свою господарку і до меншої навідується. Сміється, що має вісім курок, одного півня й собаку. От, і вся господарка.
А в мене дев’ять курок, когут, два пси і три кішки, – сміється у відповідь молодша близнючка. – Ще ставлять претензії не хочуть їсти, то треба посварити. А потім йдемо одна до одної. Як великі свята, то тут, то там гостимося. Чи Святвечір, чи Великдень, то нема різниці, де бути, головне – разом.
Пані Марія говорить, що за ціле життя між ними з сестрою були дві сварки й то через якісь побутові речі.
Життя не є гладке і для нас не було, – зітхає старша близнючка. – Багато каміння на дорозі понаставляло, але ми собі разом.
Хоч сестри схожі, але характери мають різні. Про Марію кажуть, що вона різкіша, а Ганна має більш покладистий характер. І так вони доповнюють одна одну і живуть у такому тандемі вже майже 79-й рік.
Одна одну називають Нуся і Маруся. Так їх звуть і рідні. Сміються, що діти, онуки їх часто плутали й називали мамами чи бабусями обох.
Пані Марія має сина, двох онуків і вже одного правнука. В її сестри Ганни – двоє синів і також двоє онуків. Хоче правнука, як у сестри.
Книжки й корови
Також сестри згадують чимало курйозів, які були з ними через однакову зовнішність.
Не пам’ятаю, в якому класі то було, але сестра щось не вивчила до уроку, – розказує пані Ганна. – Ми вчилися непогано, але тоді Марія щось не підготувалась. Я хотіла допомогти й пішла відповідати замість неї. Вчителька не помітила, але однокласники здали, мовляв, а чого то Ганна за Марію пішла відповідати. І все пропало. Більше ми таке й не пробували. Принаймні у школі.
Багато смішних випадків було, коли стали дорослі. Одна сестра працювала зоотехніком у колгоспі, а інша – у школі бібліотекаркою.
І якось пані Ганна їхала з семінару, а у Богородчанах на автобусній зупинці на неї ледь не нападає якийсь чоловік.
Налетів на мене, почав сваритися, що я те не зробила, те не зробила і тут собі роз’їжджаю, – з усмішкою згадує жінка. – Що ви собі думаєте, кричить?! А то ж не я. Так йому і кажу, як першокласниця: «Та то не я. То сестра». Він лише очі вивалив. Багато такого було.
А ще якось пані Марія місяць працювала замість сестри у бібліотеці, бо та вчилась у Чернівцях і поїхала на сесію. Директор школи не мав, кого знайти іншого, то й пішла замість сестри. Ніхто навіть не помітив.
А що там робота? Прийняла книжку – записала, видала книжку – записала, – сміється старша близнючка. – А вже на моїй роботі сестра мене не могла замінити, бо важка.
Спершу пані Марія вчилась на швею. Ніби давалася робота. Вчив її стрий. Готував собі підмогу.
Дуже добрий був кравець, але лінивий, – розповідає жінка. – Любив собі на печі полежати, а я собі там шила та кроїла під його наглядом. Коли хтось із клієнтів йшов за виробом, попереджала, аби встиг з печі зіскочити.
А потім той стрий сказав, що у Львові є курси у ветеринарному, може б, вона спробувала, мовляв, професія корисна й перспективна. Тим більше у Саджаві був колгосп на чотири села. Марія й пішла.
А її сестра – Ганна одразу після школи пішла у бібліотеку. Пропрацювала 55 років. Згадує той час з великою теплотою, бо дуже любила роботу, книжки, дітей. І вони її любили.
Приходили за книжками регулярно і читабельність, каже, у неї була капітальна. Аж інспектори з району дивувалися.
У мене якесь таке друге дихання відкривалося, аби дітям щось дати, щось навчити, – говорить пані Ганна. – Таке душевне задоволення отримувала! Не хвалюся, але мене діти любили і часто зверталися, аби щось помогла, якісь вечорниці та виступи організувати.
Онук пані Ганни навіть собі татуювання зробив тематичне – розкриту книгу, бо усе дитинство пройшло у бібліотеці, серед книжок.
У хаті пані Ганни цілі стелажі з книжками. Так само в її сестри, бо обоє любили читати. Й часто обмінювалися улюбленими книжками. Пані Марія, коли їхала по роботі у Франківськ, то завжди купувала щось цікаве, читала й приносила сестрі. А та для неї брала щось варте з бібліотеки.
Були якось у знайомої на 70 років, і там одна Надя призналася, мовляв, ви нас так були привчили читати книжки, і я так любила, особливо «Легенди стародавньої Греції», що я її не віддала, а собі лишила, – говорить пані Ганна. – А я як нині пам’ятаю ту книжку. Були в мене такі дві сірі книжки й одна бордова – і пропала. І аж через стільки років дізналася, де вона.
Авторка: Світлана Лелик
