На площі Ринок стоїть велика кам’яниця, яку ще називають «Будинком Бойка». Над наріжним балконом п’ятого поверху видно барельєфи чоловіка та жінки, які простягають руки один до одного. Це не якісь абстрактні персонажі, а Іван Франко і Юзефа Дзвонковська. Про їхні стосунки говорять давно.
Гостюючи у Станиславові, у свого університетського товариша Владислава Дзвонковського, Франко познайомився з його молодшою сестрою Юзефою й закохався в неї. Восени 1883 року він пише її матері листа, в якому просить руки і серця Юзефи. Але отримує різку відмову: «Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відому пану, що вже саме положення моєї доньки противиться тому…».
Франкознавці й досі сперечаються, чому Каменяр отримав гарбуза. Одні кажуть, що хоча він і був відомим літератором, але походив з бідної селянської родини, а ще мав дві тюремні «ходки». А ось рід Дзвонковських належав до давньої шляхти, шанованої ще при королі Сигізмунді. Подібний шлюб вважався мезальянсом і у польських колах Дзвонковську б не зрозуміли.
Франко дуже розлютився, і написав Юзефі вірш:
«Я й забув, що ти кров благородна,
Що між нами безодня стара».
Натомість інші дослідники стверджують, що юна полька страждала на туберкульоз, від якого ліків тоді ще не вигадали. Розуміючи, що приречена, вона хотіла вберегти талановитого письменника, якому дуже симпатизувала. Згодом Франко і сам це збагнув, про що свідчать його поетичні рядки:
«Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру одна!».
