Я пишаюся своїми дітьми. Родина з Росії втратила двох синів-воїнів, які обороняли Чернігівщину

8 років тому Тетяна та Олег Бутусіни та дев’ять їхніх дітей переїхали з Росії на захід України через політичні репресії. Вони оселилися у селі на Прикарпатті, де народилося ще троє дітей пари. Олег у 2014 році приєднався до “Правого сектору” і воював на сході країни. Двоє старших синів Роман і Леонід пішли на війну захищати незалежність України у 2020. З 25 лютого разом із батьком і молодшим 18-річним братом Григорієм відбивали наступ російських окупантів на Київщині та Чернігівщині.

Текст підготований редакцією івано-франківського видання “Репортер” за підтримки платформи пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

9 березня цього року 24-річний Роман і 20-річний Леонід полягли на Чернігівщині під час героїчної оборони села Лукашівка. Забрати тіла синів батькам вдалося лише 1 квітня. За кілька днів тисячі людей вийшли на вулиці Калуша, аби віддати шану героям.

Прийняли сторону України

Сказати, що в мене десять дітей я не можу. У мене їх справді 12. Просто двоє нині вже живуть в Бога, – говорить Тетяна Бутусіна. Розповідаючи про хлопців, ніжно називає синів Ромаха, Ромашка, Льоня, Льончик.

Розмовляємо з нею в Калуші, куди Тетяна приїхала з Грабівки у справах. Нині її чоловік Олег боронить Україну на передовій. Він говорити про своїх синів може довго, але не під обстрілами.

Тетяні було 16 років, коли познайомилися з Олегом. Обоє родом з одного селища Приморського краю. Він – на вісім років старший:

Оглядаючись на спільно прожиті 25 років, інколи запитуємо себе, як же ми їх виростили? Мабуть, Господь так дав сили. Ми звичайні середньостатистичні люди. Не заможні. Живемо від зарплати до зарплати. Але, думаю, ніхто з наших дітей нужди не знав, – говорить Тетяна.

Роман був першим бажаним сином.

Тетяна розповідає, що ім’я обрали одразу. Їй виповнилося 18, а через два дні народила Романа. Відтоді завжди на день народження Роми відзначали і її.

Ми з Ромою двоє були липневі. 5 липня йому було б 25, а стало назавжди 24. Цей місяць тепер випав зі святкувань. Це перший рік, коли Ромашки немає з нами поряд, і ми вже не відзначаємо зовсім, – каже мама загиблих героїв.

Ми – з Владивостока, далекого сходу Росії, аж біля Тихого океану. Це – інший кінець світу. Переїхали в Підмосков’я задля Ромахи. Через високу вологість він важко переносив бронхіти – з ускладненнями. Нас попередили, що в нього може бути астма, і порадили змінити клімат, – розповідає Тетяна. – У Підмосков’ї першу ж зиму прожили без болячок, тож вирішили залишитися.

Родина завжди була активною.

Олег Бутусін займався господарством, хапався за усю доступну роботу. Усією сім’єю займалися співами, виступали, вигравали в конкурсах від далекого сходу до Підмосков’я.

Ми не збиралися нікуди їхати. Нормально жили, були прикладом для інших, – розповідає Тетяна Бутусіна. – Старалися вести активний спосіб життя, щоб люди бачили, що багатодітна сім’я – це не пияки чи сумнівні родини, які народжують заради виплат. Отримали навіть кубок “Найкраща сім’я Приморського краю”. Але це не завадило потім відкрити кримінальні справи проти нас за те, що ми були проти вирубування тайги. Ми завжди знали, що таке путінський режим, і завжди були проти, старалися робити все, що від нас залежало.

Боротьба з режимом змусила родину в 2014 році переїхати до України. Олег Бутусін висловлювався проти путінського режиму, розклеював листівки, закликав до збройного повстання. Проти нього порушили кримінальну справу за заклик до тероризму. Олега Бутусіна оголосили у федеральний розшук і погрожували його дітям. Тож діти нормально сприйняли переїзд і не здивувались такому рішенню.

Там геноцид російської людини. І він був завжди. На Путіні багато російської крові. З 1917 року вбивство росіян не припинялося, – каже жінка.

У 2014 році Бутусіни прийняли сторону України.

Навіть купуючи хліб, заправляючи машину, ти береш участь у цій війні, бо на твої податки відливається куля, – говорить Тетяна. – Ми бачили, як літають літаки в бік України. А люди на прикордонних територіях удавали, що нічого не помічають. Дуже страшно, коли ти намагаєшся достукатися до цих людей, а вони кажуть, що нічого не бачать. У принципі, як і зараз.

Жодних мовних бар’єрів

Тетяна перетинала кордон вагітною. Найстаршому Роману було 17. Між кожним з дев’яти дітей – по два роки різниці. Вже в Галичі, де оселилась родина, у них з Олегом народився син Всеволод. А за ним з різницею в рік – Катерина та Євдокія. Разом – дванадцятеро: шість хлопців і шість дівчат. Діти та дружина отримали українське громадянство, бо батько Тетяни – українець. Олег Бутусін за ці роки так і не домігся зміни громадянства. У 2014 році під час в Пісках внаслідок мінометного обстрілу його російський паспорт згорів.

Україна – наша мала Батьківщина. Коли ми перетнули кордон, то навіть повітря було іншим, люди – іншими. Продукти – як з дитинства. У 2014-2015 роках люди дуже сильно один одного підтримували. І все вдалося призупинити якраз завдяки небайдужим людям – волонтерам, суспільству. Армія робила свою справу при підтримці людей, – вважає Тетяна Бутусіна.

Їхали спершу до родичів в Кривій Ріг. Але не хотіли залишатися у промисловому місті, тож обирали між Прикарпаттям і Закарпаттям. Зрештою переїхали до невеликої хатини у Галицькому районі Івано-Франківської області, де прожили два роки. У жовтні 2014 року Олег Бутусін вступив до “Правого сектору”. Пройшов злагодження і взимку вже воював у 7 батальйоні ДУК “Правий сектор”. Захищав Україну неподалік Донецька. Коли Олег повернувся з фронту побратими з Калуша запросили переїхали у село Грабівка.

За усі вісім років тут я ніколи не мала проблем через російську мову. І жодних бар’єрів. Моїм друзям не заважає те, що я розмовляю російською, – каже Бутусіна. – Діти розмовляють українською. Ліза вчиться в ліцеї з нахилом на українську мову й літературу. Двері нашого будинку завжди відкриті. У нас навіть і паркана немає – ми не доробили. До нас можна прийти в будь-який час.

У Грабівці Тетяна і Олег працювали лісничими. Через боротьбу з незаконними вирубками лісу односельчани навіть хотіли виселити родину. Тоді на їх захист стали калуські АТОвці. Так Бутусіни і залишилися там.

Тетяна й нині працює лісничею. “Люблю природу, тварин. Не дарма ми боремося за ліс – у нас і є коза, кабанчик і навіть олень! Серце радіє”, – говорить жінка.

З Росії – на передову

Олег служив у сьомому батальйоні “Правого сектора”, де третина хлопців була з Росії, троє з них – з Владивостока. Ще підлітком Роман хотів піти за батьком до “Правого сектору”. Мама не зупиняла, але порадила спочатку отримати військові знання.

Тоді юнак вирішив вступати в Академію сухопутних військ. Був настільки вмотивованим, що вивчив українську мову, за два роки здав екстерном екзамени, отримав високі бали із ЗНО і вступив до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Був там відмінником. Навчався на розвідника – артилериста.

Рома знав історію, військову справу, любив це. Зброєю володів з чотирьох років, вигравав стрільби, брав участь у походах, в тому числі кінних. Він завжди жив активним життям, з найменшого віку, – розповідає Тетяна Бутусіна.

Академію Роман не закінчив через стан здоров’я. На третьому курсі у нього відкрилися дві виразки і його комісували. Поїхав у Чехію на заробітки, потім працював на Калущині, але ніколи не полишав вивчення військової справи – багато читав, вправлявся у стрільбі. Згодом вступив до Київського авіаційного інституту, навчався на геодезиста.

Леонід  ж навчався у Надвірнянському військово-спортивному ліцеї. Пробував їздити на заробітки, але відчував, що це не його. Вступив на заочне до Одеського інституту на юридичний факультет. 

У 2020 році обоє хлопців підписали контракт, хотіли боротись з путінським режимом.

Воювали на Донеччині у складі 16 окремого мотопіхотного батальйону 58 бригади. Перебуваючи в окопах, продовжували вчитися, складали іспити прямо з фронту.

Хлопці мріяли повернутися у Владивосток з перемогою, скинути режим Путіна, щоб люди перестали боятися. Знали, на що йдуть. Вони ніколи нічого не говорили. Завжди: у нас все добре, тиша, курорт. Це вже потім ми дізналися про бойові виїзди, обстріли… А для мами був курорт, – каже мама.

За останні 1,5 року хлопці приїжджали додому лише на кілька днів. Лише минулого літа змогли вирватися в Грабівку на тиждень. Тоді в їх невеликий дім поз’їжджалися друзі з всієї України – і росіяни, і поляки, і українці.

Наче відчували, що це їхнє останнє літо. У мене вдома на 40 метрах було 26 їхніх друзів. Вони за те літо взяли все – ходили в гори, літали на параплані, були щасливими, – додає Тетяна.

Виконали свій обов’язок до кінця

З 25 лютого Роман і Леонід боронили Чернігівщину, а Олег Бутусін з 18-річним сином Григорієм у складі “Правого сектору” – Київщину.

Гриша з перших днів війни був під Києвом з батьком. Поїхав добровольцем. Він вольовий хлопчина, попри те, що йому лише 18. Вони брали участь у звільненні сіл у Чернігівській області. Багато що бачив, – каже мати.

Григорій теж навчався у Надвірнянському ліцеї. Але закінчив там лише 9 класів. Коли Льоня випустився з ліцею, Гриша на 10-11 клас повернувся у звичайну школу – не хотів продовжувати навчання без брата. Сам вступив на державну форму навчання в Івано-Франківський медуніверситет

Ці діти – впевнені, цілеспрямовані. Вони після перемоги зможуть все змінити так, що не ми будемо заглядати в Європу, а вона буде заглядати в Україну. Тим більше ті, хто пройде цю війну, пам’ятаючи про смерті своїх побратимів, знатимуть, якої ціною дісталася нам Україна, і змінять усе на краще, – вірить Тетяна Бутусіна.

Про те, що з 7 березня почалися обстріли “Градами”, Роман і Леонід батькам не зізнавалися.

Вони нам не дзвонили, хоча вже розуміли, що не повернуться. Ті хлопці, які вижили, розповідають, що в них була домовленість – не здаватися в полон і забрати з собою побільше орків, битися до останнього, – каже мати. – Вони подумали і про батька з Гришою. Їм теж не дзвонили, хоча могли просити про допомогу. Розуміли, якщо в них там краща ситуація, то батько і брат залишаться живими. Вони виконали свій обов’язок до кінця.

Найважчі бої припали на 7-9 березня.

9 березня Лукашівку, що за 20 кілометрів від Чернігова, повністю оточили. Зв’язок із хлопцями пропав. Наступні три тижні родина нічого не знала про долю Романа і Леоніда. Лукашівка була окупованою. Гриша разом із батьком увесь цей час шукали хлопців, сподівалися, що їм таки вдалося вийти живими.

Шукали по всіх ближніх селах, усіх лікарнях – з надією, що їх поранили. 

Гриша посивів у 18 років з переживань. Ймовірно, все тримав у собі. Для всіх це був удар, – говорить Тетяна Бутусіна. – Вони врятували Чернігів, а з ним і Київ, бо не відомо, чим би це закінчилося. Такою страшною ціною.

Вони нам, батькам, стали прикладом

Що могли зробити 20 сміливців без жодної техніки проти 500? Мали лише два старі танки, два гранатомети, 50 мін і автомати. Мій Льонічка бігав між танками й підбивав їх з “Мухи”. Це був героїчний вчинок, – каже мати, переповідаючи свідчення побратимів синів. – Я пишаюся своїми дітьми. Ми усі дуже важко прийняли їхню смерть. Але вони справді мої герої. Вони не втекли, не здалися в полон. Військова справа була їхнім життям. Пішли, забравши з собою ворога, – не дали йому пройти далі.

Тіла Романа й Леоніда батько знайшов у звільненій Лукашівці 31 березня, на місці їхнього останнього бою. Вони лежали поруч – на відстані кількох метрів. У Романа на бронежилеті була нагорода за участь в ООС.

Тетяна Бутусіна вважає, що її хлопці розуміли, що йдуть в останній бій.

Рома ніколи не хвалився, що мав нагороди. Коли я це побачила, то зрозуміла: вони знали, що це їхній останній бій, – розповідає Тетяна. – Так вийшло, що загинули вони на початку війни, коли постачання зброї ще не було. І попри це, хлопці, які брали участь в боях за Лукашівку, розбили їх (окупантів – ред.) в пух і прах. За словами місцевих, росіяни ще три тижні палили в мобільних крематоріях трупи своїх. Ці 20 хлопців, які прийняли бій в Лукашівці – справжні герої України.

Мати розповідає, що Льоню з Ромою знайшли біля цегляного сараю. На його стінах не було жодного живого місця – до нині там з цегли стирчать кулі. На місці загибелі синів Олег Бутусін зібрав землю, просякнуту їхньою кров’ю.

Льончик лежав обличчям до землі. Коли ми зняли з нього бронежилет, з нього посипалися кулі. А з внутрішньої сторони вони просто прикипіли до бронежилета. На ньому не було живого місця, – говорить Тетяна Бутусіна. – Три тижні вони пролежали просто неба. Багато хто з хлопців вже почав розкладатися. А Рома і Льоня не мали трупного запаху… Я не знаю, як таке можливо. Господь їх поцілував. Вони нам, батькам, стали прикладом. І якщо є такі жертви, то все має бути добре. І буде перемога за нами.

Побратим з позивним “Вікінг” був з братами з перших днів війни до останнього дня їхнього життя.

Завдяки їм був підірваний танк. Брати до останнього були на зв’язку і максимально координували вогонь, трималися гідно, – згадує він бій 9 березня.

Останній пристанок козаків

Мати вбачає у загибелі синів саме в Лукашівці певний символізм. Селище назване на честь козака Лукаша, якому виділили там землі. Історію села Бутусіним вже після загибелі Романа і Леоніда розповів місцевий фермер Григорій Ткаченко, якому вони врятували життя.

Фермер з Лукашівки годував військових – розвозив гарячу їжу по позиціях. Хлопці знали, якщо окупанти займуть село, то Григорія вб’ють.

В останній момент вони попередили фермера, що село не втримають.

Ми познайомилися 7 березня, коли вони зайняли оборонні позиції в Лукашівці. Вирізнялися тим, що були активними, говіркими, ввічливими, – говорить Григорій Ткаченко. – Я дав їм свій номер телефону, вони кілька разів зі мною зв’язувалися, аби уточнити, на коли підвезти обід або вечерю. Також треба було рацію, автомобіль. 9 числа, коли були важкі обстріли, близько 9:30, був дзвінок від них, що росіяни вже на околиці села, ведеться бій, але вони не втримають Лукашівку. Зв’язок обірвався, я встиг виїхати…

Весь період окупації, 23 дні, Григорій Ткаченко був на зв’язку з їхнім батьком Олегом Бутусіним. За цей час чоловіки здружилися.

Олег до останнього сподівався, що знайде синів живими, – каже Григорій. – Разом ми приїхали в Лукашівку 31 березня, і він сказав, що хлопців немає в живих. Ми спілкуємося з того часу з Олегом і Танею. Вони були у нас в гостях.

Дуже працьовиті, виховані, дисципліновані хлопці були. У наш час це рідкість. І християни – справжні, – розповідає друг родини Бутусіних, ветеран АТО Олексій Замковий. – У них в родині молодші поважали старших і один за одного стояли. Взірцеві хлопці були. Ця війна клята найкращих забирає.

За його словами, Роман і Леонід – козаки, виховані на традиціях воїнства офіцерського, де є честь і звитяга. Були патріотами і Росії, і України водночас. Але не путінської, а Росії з людськими цінностями.

Вони дуже болісно переживали за те, що коїться в їхній країні.

За мирськими мірками пережити таке горе неможливо, втратити таких синів, на які покладав надії, які були опорою нашої сім’ї, – говорить Олег Бутусін. – Усі побратими згадують про них, як про одних із найвідважніших воїнів.

Батько розповідає, що двічі життя Романа і Леоніда рятував випадок.

Так 120-мм міна потрапила туди, де мав бути Леонід, але його затримав на кілька секунд товариш. А в машину Романа влучив осколок – саме в те місце, де він мав бути на той момент. Пробив дверцята і сидіння. Роман не встиг сісти до машини за випадковим збігом.

Господь своїх завжди береже. У Лукашівці мої сини свідомо пішли на подвиг. Знали, що противник в десятки разів сильніший. У розмовах з місцевими і побратимами, бій був непростим. Цей бій за Лукашівку був вирішальним. За Україну загинули російські воїни, які народилися у Владивостоку” – каже Олег.

Мої хлопці – козаки, знайшли свій останній пристанок саме в цій Лукашівці. У мене є корені у Кривому Розі й на Хмельниччині. Але я росіянка, і мої хлопці були росіянами. Вони пролили кров на Чернігівській землі. Якби мені колись сказали, що я з Владивостоку житиму на заході України, а мої діти поляжуть за Україну – ніколи б не повірила, – говорить Тетяна. – Були мені як промінчики сонця, промінчики Бога.

Любили життя і Бога

Ромашка – душа компанії. Льончика теж усі любили. Він був добряком. Як і Рома. Хлопці любили життя, Бога, завжди усміхалися, нічого не боялися, бралися за будь-яку роботу, – розповідає мати.

Коли недалеко від села заблукав чотирирічний хлопчик, то Роман сів на коня і поїхав прочісувати ліс. Організував і керував пошуками. Хлопчика шукали дві доби і знайшли. Живим і трохи наляканим.

Роман міг робити все – бавити дітей, готувати їсти, з технікою розбирався, в походи ходив, когось рятував, любив мандрувати. Вони з товаришем мріяли вирушити у подорож довкола світу на велосипедах. А потім планували придбати вітрильник і піти в подорож ще й з вітрилами. Вони хотіли йти вперед, мандрувати, – говорить Тетяна.

Роман з нареченою Оленою готувалися до весілля.

Коли почали бомбити Харків, Маріуполь, він запланував на Великдень приїхати у відпустку й побратися з Оленою. А потім – взяти на виховання дітей, які залишилися без батьків через війну.

Ми готували весілля, а вийшли похорони. Лєна мені – як донька. Як і дівчина Льоні – Галина. Їм важко було, навіть складніше ніж нам, батькам, бо це вже були їхні половинки. І потрохи то ми їх відігрівали, то вони нас. Я знаю, що мої хлопці були з ними щасливими. А матері більшого й не треба, – каже Тетяна Бутусіна.

Наприкінці червня Тетяна й Олег Бутусіни в пам’ять про синів передали жіночій консультації у Калуші УЗД-апарат. Його купили на державну виплату за втрату синів на війні. А ще, аби виконати бажання свого первістка, хочуть взяти на виховання ще трьох дітей з дитячого будинку.

Тетяна каже, взяти дітей з притулку з Олегом думали вже давно. Хоча будиночок у них – невеликий – лише на 40 квадратів. З втратою синів бажання Романа взяти на виховання дітей сприйняли як особисту місію.

Ромочка дав нам таке завдання, тож мусимо це зробити. Я не проти поділитися з кимось теплом у такий складний і важкий час, – говорить Тетяна Бутусіна. 

Богу ангели теж потрібні

Жінка пояснює, що прийняти смерть синів нереально:

Це ніколи не мине, ти просто з цим зживаєшся, розумієш, що вічно жити не будеш і все одно підеш до Бога. А вони пішли раніше – ангелами. Коли приходимо до них на кладовище, то кожного разу дякуємо, що вони, попри свій вік, вирішили пожертвувати всім заради нас. Їм треба було так вчинити, а Богу ангели теж потрібні.

Важко без братів і дітям Бутусіних. Усі жили дружньо, дбали одне за одного. Тетяна розповідає, семирічний Всеволод дуже чекав, що вони будуть у нього на дні народження, складав копійки в скарбничку, аби купити торт і пригостити Рому й Льоню. 

Він дуже плакав, цілу ніч. Навіть уві сні. Це був для нього сильний удар, – говорить мати. – Але він сильніший за мене. Я буває заплачу, а він підходить і каже, мам, ну чого ти плачеш, вони ж – ангели. Дитина знаходить сили і ще й мене підтримує. Вдома з дітьми ми розмовляємо про хлопців, але ти не маєш права плакати чи істерити. На вулиці з людьми теж не можеш плакати, бо треба підтримати тих, які важче переносять втрату близьких. Це все болить. Плакати можу хіба на цвинтарі.

Батько загиблих Героїв продовжує воювати, а Тетяні залишається лише вірити в нього і підтримувати.

Молодший син Геннадій повернувся до навчанння в медуніверситеті.

Зараз почуття – інші, глибші, бо і ми виросли, і діти є, і горе тепер – спільне. Якби Олег мене не підтримував, це все пережити було б значно складніше, болючіше, – каже Тетяна. – До загибелі хлопців були якісь плани й мрії. Тепер усе розділилося на до і після. Я так хочу їх обійняти. Я – тут, а вони – на небі. Тепер ми живемо надією на зустріч, яку дає Господь. Будемо старатися жити так, щоб ще могти з ними зустрітися. Тепер це наш такий девіз.

Авторка: Ольга Суровська